Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

Щовечора мама виводила собак на прогулянку. Всі ми безмежно потішались, спостерігаючи, як їхня колона суне вниз крутосхилом. Роджер, як старший, очолював процесію, слідом за ним ішли В’юн та Нехлюй, потім виступала мама, схожа на гриб у своїм широченнім солом’янім капелюсі. В руці вона несла садівницьку лопатку, щоб по дорозі викопувати цікаві дикі рослини. За нею, висолопивши язика, шкандибала витрішкувата Додо, і, нарешті, в ар’єргарді урочисто крокувала Софія з аристократичним цуценям на подушці. «Мамин цирк», називав це Ларрі і, висунувшись з вікна, кричав навздогін:

— Агов, леді! Коли ваш цирк вертатиме назад, га?

Він купив пляшку лосьйону для зміцнення волосся, щоб мама могла, як він розтлумачив нам, провадити експерименти на Софії і перетворити її на бородату жінку.

— Це згодиться для вашого шоу, леді,— запевняв він її хрипким голосом.— Перша кляса, люкс, тямите? Бородата жінка — то окраса циркової вистави.

Мама, ігноруючи кпини, продовжувала водити свій дивовижний караван в оливкові гаї, вирушаючи туди о п’ятій годині щовечора.

На півночі острова Корфу є велике озеро з гарною, дзвінкою назвою Антініотісса, одне з наших улюблених місць. Це довгасте мілке водоймище, облямоване густою гривою очерету й комишів, з милю завдовжки, відмежовується з одного боку від моря широкою розлогою дюною з чудового білого піску. Теодор завжди брав участь в наших поїздках на озеро, і ми з ним могли погамувати там нашу дослідницьку жагу в ставках, приозерних канавах і заболочених ямах. Леслі постійно возив із собою цілий арсенал зброї, бо в густих очеретах аж кишіло дичиною, а Ларрі ніколи не забував прихопити великий остень і годинами простоював у ручаї, що з’єднував озеро з морем, намагаючись проштрикнути крупну рибу, яка запливала туди. Мама навантажувалась кошиками з харчами, порожніми кошиками під рослини, а також різноманітним садовим інвентарем для викопування своїх ботанічних знахідок. Мабуть, найпростіша екіпіровка була у Марго: купальний костюм, великий рушник і крем для засмаги. Наші поїздки на озеро Антініотісса з усім цим спорядженням набували характеру прямо-таки наукових експедицій.

Треба сказати, що о певній порі року озеро виглядало особливо чарівним. О тій порі, коли цвіли лілії. Плавні вигини дюни між озером та морем були єдиним місцем на острові, де росли ці піщані лілеї, незвичайні, зариті в пісок кострубаті цибулини, які раз на рік випускали пучок тугого зеленого листя і білих квітів, так що вся дюна перетворювалась на білосніжний глетчер. Це справляло незабутнє враження, і ми завжди їздили на озеро в пору цвітіння.

Невдовзі по тому, як Додо стала матір’ю, Теодор сповістив нас, що лілії от-от зацвітуть, і ми почали готуватись до поїздки на озеро Антініотісса. Присутність матері-годувальниці з її цуценям у нашій компанії значно ускладнювала ситуацію.

— Цього разу нам доведеться їхати човном,— заявила мама, не підводячи очей від свого вигадливого ажурного плетива.

— Але човном буде вдвічі довше,— заперечив Ларрі.

— Ми не зможемо їхати машиною, синку. Додо занудить, та й, крім того, ми всі там не помістимось.

— Невже ви збираєтесь брати з собою цю тварину?— спитав нажаханий Ларрі.

— Але я змушена взяти її, любий... дві накидаємо, одну спускаємо... я не можу лишити її вдома... три накидаємо... Ти ж знаєш, яка вона.

— Ну, тоді замовте для неї окрему чортопхайку. Будь я проклятий, якщо я роз’їжджатиму разом з нею по острову. Ще подумають, що я пограбував собачий притулок у Баттерсі.

— Їй не можна подорожувати в автомобілі. Саме про це я тобі й товчу. Ти ж знаєш, вона закачується... А тепер, любий, посидь спокійно хвилинку, мені треба полічити.

— Але це смішно...— завів був Ларрі роздратовано.

— Сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять,— голосно карбувала мама.

— Але це смішно теліпатись бозна-скільки часу тільки тому, що Додо нудить від одного вигляду автомобіля.

— Ну от, маєш!— розсердилась мама.— Збив мене з ліку. Ще раз прошу, не відволікай мене, коли я в'яжу.

— А чому ви так упевнені, що її не занудить у човні?— зацікавився Леслі.

— Ті, хто закачуються в автомобілі, ніколи не страждають на морську хворобу,— пояснила мама.

— Не вірю я цьому,— впирався Ларрі.— Все це бабські теревені. Правда ж, Теодоре?

— Не можу сказати,— розсудливо відповів Теодор.— Я не вперше чую про таке, але чи є тут... гм... е... зерно істини, не знаю. Можу лише підтвердити, що досі мене в машині не закачувало.