Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

Сороки симпатизували собакам, хоча не минали нагоди піддражнити і їх. Особливо їм подобався Роджер, який частенько навідувавсь до них у гості. Нашорошивши вуха, він лежав коло металевої сітки, а Сороки сідали долі всередині клітки за три дюйми від його носа й заводили з ним теревені приглушеними, хрипкими голосами, раз у раз заходячись грубим реготом так, ніби розповідали йому масні анекдоти. Птахи ніколи не дражнили Роджера так настирливо, як двох цуценят, і ніколи не намагалися принадити улесливим туркотінням ближче до сітки, де його можна було ляснути крилом або потягнути за хвіст, що вони часто-густо виробляли з В’юном та Нехлюєм.

Взагалі Сороки ставились до всіх песиків доброзичливо, але ті мусили виглядати й поводитись так, як це властиво собакам, отож, коли до нас прибула Додо, Сороки категорично відмовились вірити, що вона теж собака, і з першого ж дня почали ставитися до неї насмішкувато й безцеремонно.

Додо належала до породи шотландських тер’єрів. Ці собаки схожі на видовжені, товсті, вкриті шерстю колби з короткими лапами-кривульками, величезними витрішкуватими очима й довгими обвислими вухами. Хоч як дивно, своєю появою у нас цей кумедний деформований опецьок завдячував мамі. Один наш приятель тримав пару таких собак, у яких (по кількох роках безплідності), над усяке сподівання, знайшлося шестеро щенят. Бідолашний хазяїн з ніг збився, намагаючись вдало прилаштувати малят, і мама, через свою доброту й нерозважливість, зголосилась одне взяти собі. Незабаром вона вирушила вибирати цуценя і вкрай нерозсудливо вибрала суку. В той момент їй навіть на думку не спало, наскільки необачно вводити дівицю в господу, заселену виключно мужніми собаками.

Затиснувши щеня під пахвою (справдешня сарделька з невиразними проблисками свідомості), мама сіла в машину і з тріумфом поїхала додому показувати нам оригінальне ново придбання. Ми всі зібрались на веранді й спостерігали, як мамина витрішкувата дорогоцінність чеберяє до нас по доріжці, шалено хляпаючи вухами і чимдуж перебираючи коротенькими ніжками.

— Ой, яке гарнісіньке! — вигукнула Марго.

— Пресвятий боже! Викапана голотурія,— сказав Леслі.

— Мамо, що ви собі думаєте! — бридливо скривився Ларрі, розглядаючи цуценя.— Де ви примудрились відкопати цього собачого Франкенштейна?

— Але ж він гарнісінький,— правила своєї Марго.— Що з ним не так?

— Це не він, а вона,— сказала мама, з гордістю споглядаючи свою власність.— її звуть Додо.

— Ну от,— мовив Ларрі.— Викликають заперечення насамперед дві речі: по-перше, у неї огидна для тварини кличка, а по-друге, приводити суку в дім, де живуть оці три жевжики, значить не бажати собі добра. А потім, ви лише гляньте на неї! Це ж опудало! Чому вона така? Потрапила в аварію чи народилась такою безформною?

— Не плети дурниць, синку. Це порода. їм такими належить бути.

— Нісенітниці, мамо. Це потвора. Ну хто ставитиме собі за мету виводити отаке нещастя?

Я зауважив, що такси теж приблизно такої самої форми, їх вивели спеціально для того, щоб під час полювання на борсуків вони могли пролазити в їхні нори. Можливо, і шотландських тер’єрів виводять з подібною метою.

— Їй би більше підійшло пролазити в каналізаційні труби.

— Не кажи дурниць, любий. Це дуже милі собачки і дуже віддані.

— Ще б пак, їм доводиться бути відданими тим людям, хто виявить до них інтерес. Навряд чи вони можуть похвалитись надмірною увагою прихильників.

— По-моєму, ти просто знущаєшся з неї. Хоч хай там що, з тобою зараз не можна говорити про красу. Зрештою, зовнішня привабливість скороминуща. І перш ніж жбурляти камінь у чужий город, пошукай колоду в своєму оці,— випалила Марго.

— Це що, прислів’я чи цитата з газети будівельників? — здивувався Ларрі.

— Ти мені набрид,— сказала Марго з величним презирством.

— Ну то поцілуйся з своєю Додо.

— Годі-бо, діти. Не сваріться,— умовляла мама.— Це моя собака, і мені вона до душі. А решта все пусте.

Отак Додо замешкала у нас. І майже відразу почали проявлятись її недоліки, які приносили нам більше клопоту, ніж решта наших собак, разом узятих. Насамперед у неї виявилася слабка задня нога, і о будь-якій годині дня й ночі вона могла, без жодних видимих причин, вивихнутись у стегенному суглобі. Додо, не бувши стоїком, зустрічала цю катастрофу такими пронизливими зойками, що слухати це несамовите крещендо було просто нестерпно. Проте, дивна річ, нога ніколи не турбувала Додо, коли вона вирушала на прогулянку або зі слонячою грацією стрибала по веранді за м’ячем! А от вечорами, коли всі ми, зібравшись разом, спокійно поринали в читання, писання або плетіння, нога Додо неодмінно вискакувала з суглоба.