Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

Собака падала тоді на спину й верещала так, що всі, кинувши свої справи, зривалися з місця й бігли масувати їй ногу. Коли нарешті ми вправляли вивихнуте стегно, Додо, накричавшись до цілковитої знемоги, засинала мирним, глибоким сном, а ми після нервового стресу до кінця вечора так і не могли більше зосередитись ні на чому.

Як незабаром з’ясувалось, інтелект у Додо був надзвичайно обмежений. Її черепна коробка могла вмістити одночасно тільки одну якусь думку, зате вже вибити її звідти — шкода й праці. Додо чіплялась за неї з похмурою впертістю. Невдовзі по прибутті в наш дім вона вирішила, що мама належить виключно їй одній, хоча попервах не виявляла своїх власницьких настроїв занадто активно. Але ось одного разу мама поїхала до міста в магазин, а Додо з собою не взяла. Собака уявила, що вона більше ніколи не побачить маму, і впала у відчай. З тужливим скиглінням Додо шкандибала навкруг будинку і часом вдавалася в такий розпач, що її нога одразу вискакувала з суглоба.

Маминому поверненню вона зраділа невимовно, однак поклала собі, що з цього моменту й надалі постійно триматиме маму на оці, інакше та втече знову. Додо приліпилась до мами, мов банний лист, і не відставала од неї більше, ніж на два фути. Коли мама сідала, Додо прилягала біля її ніг. Якщо мама вставала, щоб узяти книжку або сигарету, Додо супроводжувала її через кімнату, а потім вони разом вертали на попереднє місце. Собака зітхала з полегшенням, кожного разу думаючи, що їй вдалося запобігти маминій втечі.

На перших порах Роджер, В’юн та Нехлюй трактували Додо з поблажливим презирством. Пуття з неї мало, вона затовста, і в неї занизька посадка, щоб ходити на далекі прогулянки. А якщо вони хотіли погратися з нею, у Додо з’являлась манія переслідування і вона, виючи, тікала до будинку й шукала там захисту. Загалом вони вважали її нудним і непотрібним додатком до свого собачого сімейства, поки не відкрили, що до неї можна позалицятись. Сама Додо виявляла дівочу цнотливість у відношенні до романтичних сторін життя, і це виглядало зворушливо. Здавалось, собаку не лише спантеличувала, але й страшенно лякала така несподівана популярність, коли її роєм обсідали кавалери і мамі доводилось відганяти їх важкою палицею.

Саме через свою вікторіанську наївність Додо стала легкою жертвою Нехлюя, спокусившись його невідпорними рудими бровами.

На здивування всім (зокрема й Додо) від цього альянсу народилось щеня, дивна нявкуча бульбашка з фігурою матері і чудовою брунатно-білою мастю батька. Зробитись так неждано-негадано матір’ю було для Додо затяжким випробуванням, нерви її геть розхиталися. Вона потерпала від того, що не могла водночас сидіти зі своїм щеням і скрізь супроводжувати маму. А ми спершу навіть не здогадувались про цю її душевну гризоту. Кінець кінцем Додо знайшла компромісне рішення: ходила за мамою по всіх усюдах і тягала в зубах щеня. Вона провела так цілий ранок, і аж тоді ми докумекали, що відбувається.

Додо тримала нещасне цуценя за голову, і воно теліпалось на всі боки, коли вона чалапкала за мамою по п’ятах. Ні лайка, ні вмовляння не впливали на неї, і зрештою мама змушена була засісти в спальні разом з Додо та її малям, а ми носили їм туди їжу на таці.

Але навіть це не врятувало становище. Варто було мамі лише ворухнутись на стільці, як Додо, завжди чуйно-насторожена, хапала щеня і втуплювалась у маму переляканими очима, ладна на випадок чого кинутись за нею.

— Якщо так піде й далі, цуценя перетвориться на жирафу,— зауважив Леслі.

— Я знаю, мені дуже шкода біднятка,— сказала мама,— але чим я можу зарадити? Вона хапає його, навіть коли я запалюю сигарету.

— Найпростіший вихід — втопити його,— заявив Ларрі.— З нього виросте страхітливе чудовисько. Подивіться лишень на його батьків.

— Ні, втопити його я не дам!— розсердилась мама.

— Не будь таким противним,— сказала Марго.— Нещасне біднятко.

— Я вважаю подібну ситуацію сміховинною й безглуздою — дозволити собаці припнути себе до стільця.

— Це моя собака, і якщо я хочу тут сидіти, то й сидітиму, ані руш,— твердо відкарбувала мама.

— Але як довго? Це може тягнутись місяцями.

— Я що-небудь придумаю,— з гідністю відповіла мама.

Вихід знайшовся дуже скоро. Мама найняла наймолодшу дочку нашої служниці, і та почала носити щенятко Додо. Це, здається, цілком влаштувало Додо, тож мама знову здобула свободу пересування. Вона чимчикувала з кімнати в кімнату, що той східний падишах: назирці за нею Додо, а в кінці процесії — юна Софія, яка, висунувши язика і скосивши очі від напруження, несла велику подушку, де лежав чудернацький нащадок Додо. Якщо мама затримувалась на одному місці, Софія шанобливо опускала долі подушку і Додо, глибоко зітхаючи, сідала поруч свого маляти. Коли ж мама збиралася перейти деінде, Додо сповзала з подушки, стріпувалась і займала своє звичне місце в кавалькаді, а Софія урочисто, немов корону на подушці, підіймала цуценя. Мама крізь окуляри оглядала вельможний почет, схвально хитала головою, і вони рушали далі.