Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

Зачувши сварку, всі решта й собі піднялись нагору, щоб з’ясувати, в чому справа.

— Пресвятий боже! Що це ти тут робив, любий? — пролепетала мама, роззираючись по розгромленій кімнаті.

— Мамо, я зараз не в тому настрої, щоб відповідати на безглузді запитання.

— Це, скоріш усього, Сороки,— пророчим голосом сповістив Леслі.— Щось украдено?

— Ні, нічого не вкрадено,— гірко сказав Ларрі.— Спасибі їм бодай за це.

— А який страшний розгардіяш у твоїх паперах,— зауважила Марго.

Хвилину Ларрі свердлив її очима, важко дихаючи.

— Дивовижна стриманість вислову,— видушив він нарешті.— Ти завжди маєш напохваті якусь принагідну банальність, коли йдеться про катастрофу. Я заздрю твоїй здатності німіти, зустрівшись віч-на-віч з Долею.

— Можна обійтися без брутальностей,— образилась Марго.

— Ларрі не хотів грубіянити, доню,— невпевнено мовила мама.— Природно, що він засмучений.

— Засмучений? Засмучений? Ці мерзенні кровопивці вдерлися сюди, мов банда критиків, бешкетують тут, знущаються з мого рукопису, ще навіть не закінченого, а ви кажете, що я засмучений?

— Мені страшенно прикро, синку,— мама силкувалась підшукати різкіші слова.— Але ж вони ненавмисне. Якщо вже на те пішло, вони просто нічого не тямлять... Це всього-на-всього птахи.

— Прошу вас, облиште,— лютився Ларрі.— Я допіру прослухав одну лекцію на тему: «Добро і зло у сприйманні ворон». Це просто неподобство, як у нас в сім’ї панькаються з тваринами та ще й плетуть бозна-які антропоморфічні дурниці на їхнє виправдання. Чому б вам усім не організувати Товариство обожнювачів сорок і не закласти храм на їхню честь? По-вашому виходить, це я винен у всьому і що це з моєї вини кімната має такий вигляд, наче її сплюндрували орди Аттіли. Ну от що, повторюю: якщо ви зараз же не вживете рішучих заходів, я самотужки розправлюсь з оцими звірюками.

У Ларрі був такий вигляд, що Сорок, звісно, треба було сховати від гріха подалі. Я заманив їх сирим яйцем до своєї спальні і замкнув у кошику. А сам сиджу й розмірковую: що б таке для них придумати якнайліпше? Ясна річ — тримати їх треба в клітці, тільки я волів би змайструвати для них дуже простору клітку. Сам я не подужаю збудувати велику клітку. А розраховувати на допомогу близьких не варто. І я вирішив залучити до будівельних робіт мого вчителя Кралевського. Він міг би приїхати до нас на один день, і після того, як ми змайструємо клітку, у нього буде можливість повчити мене прийомів вільної боротьби. Я вже давно чекав сприятливої нагоди для таких уроків, і нинішня видавалась мені ідеальною. Вміння боротись було одним з численних прихованих достоїнств Кралевського.

Тепер я знав, що в житті Кралевського, окрім любові до матері й птахів, було ще одне палке захоплення, а саме: цілком вигаданий, уявний світ, створений його фантазією; світ, де повсякчас відбуваються дивовижні, неймовірні пригоди. Головними дійовими особами там завше виступали двоє — він сам (герой) і неодмінно репрезентантка протилежної статі, яку він називав узагальнено — Леді. Відчувши, що я вірю всім його фантастичним історіям, Кралевський дедалі сміливішав і день по дню все ширше розкривав переді мною двері свого заповітного раю.

Все розпочалось якось уранці під час перерви між уроками, коли ми пили каву з печивом. Зайшлося про собак, і я зізнався в потаємному нестримному бажанні мати бульдога. Ці створіння до нестями чарували мене своєю потворністю.

Клянусь Юпітером, так! Бульдоги! — загорівся Кралевський.— Чудові звірі, вірні й хоробрі, чого, на жаль, не скажеш про бультер’єрів.

Він сьорбнув кави і кинув на мене сором’язливий погляд. Здогадавшись, що мені слід задати навідне питання, я поцікавився, чому він вважає бультер’єрів ненадійними.

Підступні! — Кралевський витер губи.— Вельми підступні.

Він відкинувся на спинку стільця, заплющив очі й молитовно склав руки.

Пригадую, якось (багато років тому, коли я жив в Англії)

мені вдалося врятувати одну Леді, коли на неї накинувся такий от монстр.

Він розплющив очі й насторожено глянув на мене. Побачивши, що я слухаю дуже уважно, Кралевський знову заплющив їх і повів далі:

Яснів чудовий весняний ранок, я неквапом прогулювався Гайдпарком. О тій ранній порі в парку було зовсім безлюдно й тихо, лунав тільки пташиний спів. Я пройшов уже чималенько, коли раптом почув різке, злостиве гавкання.

Голос його перейшов у тремтячий шепіт. Все ще не розплющуючи очей, він схилив голову набік, мовби дослухаючись. Це було так достовірно, що я теж уявив себе в парку, серед нарцисів, і почув люте собаче гавкання.