Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

Я сказав, що для мене це також було вельми цікаво, і підвівся.

— Неодмінно приходь до мене ще,— запросила місіс Кралевська.— Можливо, мої міркування дещо екстравагантні, але тобі варто їх послухати.

Вона всміхнулася мені й приязно змахнула рукою на прощання. Ми з Кралевським пішли до дверей. На порозі я спинився, глянув назад і всміхнувся. Жінка лежала нерухомо під важким покривалом золотистих кіс. Мені здалося, що в тьмяному світлі кімнати квіти присунулися ближче до неї, з’юрмились біля ліжка в напруженому очікуванні,— ану ж вона розповість їм яку історію. Немічна стара королева в оточенні свого почту — одухотворених квітів.

Неподалік нашої садиби височів укритий травою й вересом конічний пагорб з трьома оливковими гаями нагорі, відмежованими один від одного миртовими заростями. Я назвав ці гайочки Цикламеновими, бо навесні земля під оливами яскравіла малиновим цвітом цикламенів, що буяли тут небачено пишно. Пістряві круглі цибулинки сиділи в землі, ніби устриці, і кожна вистромлювала назовні жменьку темно-зеленого листя з білими прожилками та фонтанчик прегарних квітів з рожевими пелюстками-сніжинками.

Пополудні в Цикламенових гаях, у затінку олив, було дуже приємно. З пагорба відкривався широкий краєвид на долину, на мозаїку ланів, виноградників, цитринових садів. Ген-ген удалині мріло море, іскрометне, мерехтливе, з м’якими млосними хвильками. На верхів’ї пагорба завжди віяв легкий вітерець, навіть коли в долині стояла душна спекота. Тут, нагорі, теплокрилий легіт шелестів листям олив, а пониклі квітки цикламенів без упину земно вклонялися одна одній.

Це було ідеальне місце для перепочинку після виснажливого полювання ящірок, коли голова розколюється від спеки, одяг просякнутий потом, а три собаки, висолопивши рожеві язики, чмихають, мов маленькі, допотопні паровики. Якось, відпочиваючи тут саме після такого полювання, я придбав собі двох нових пернатих друзів і мимохіть розкрутив цілу низку подій, які зачепили мого брата Ларрі та містера Кралевського.

Собаки простяглися на килимі з цикламенів, вони лежали долічерева на прохолодному грунті, напівзаплющивши очі й висолопивши мокрі, тремтячі язики. Я сидів, притулившись спиною до столітнього стовбура оливи, як до спинки крісла, озирав поля й намагався розпізнати в рухомих барвистих цятках моїх друзів селян.

Удалечині над світлим прямокутником достиглої кукурудзи з’явилася сорока, схожа на швидкокрилий чорно-білий мальтійський хрест. Вона ширяла над пласкими клаптями полів, рішуче націлившись на вершину пагорба. Наблизившись до мене, сорока тричі прокричала хрипким, приглушеним голосом і стрілою пірнула в гущавину олив. Запала тиша, відтак з оливняка долинули різкі, пронизливі крики. Вони лунали чимраз гучніше, а тоді помалу згасли. І знову я почув застережливий скрекіт сороки, яка випурхнула з густого листя та й полетіла геть. Я слідкував за нею, аж доки пташка перетворилась на дрібненьку порошинку, що пливла над кучерявим трикутником виноградника на обрії. Потім обережно підкрався до дерева, звідки допіру лунали дивні звуки.

Там, високо в гіллі, я розгледів великий, наполовину прихований срібно-зеленим листям клубок хмизу, схожий на застряглий у гілках пухнастий футбольний м’яч. Ледве тамуючи хвилювання, я поліз угору. Собаки обступили стовбур з усіх боків і з цікавістю стежили за мною. Досягнувши висоти гнізда, я подивився вниз, і в мене заскімлило під серцем, бо задерті догори собачі морди звідси видавалися зовсім крихітними, не більшими за квітки фіалки. З мокрими від хвилювання долонями я пробирався до краю гілки і нарешті опинився біля гнізда серед листя, що тремтіло на вітерці.

Це було масивне кубло, великий, глибокий кошик із старанно переплетених хмизинок, усередині вистелений корінцями й землею. Невеличкий вхідний отвір був оторочений гострими шпичаками. Шпичаки стирчали також на стінках гнізда і на мудровано сплетеній маківці. Таке гніздо мало відстрашити навіть найзавзятішого орнітолога.

Намагаючись не дивитись униз, я простягся на гілці, засунув руку всередину колючого кошика і почав порпатися там. Мої пальці намацали м’яку, тріпотливу грудочку пуху, і з кубла залунали пронизливі зойки. Я обережно обхопив пальцями товсте тепле пташеня й витяг його назовні. Навіть я, з моєю палкою любов’ю до пташні, не міг би назвати його привабливим. У нього був короткий роздутий дзьоб з жовтими складками в кутиках, лиса голова та підсліпуваті каламутні очка, які надавали йому вигляду п’яниці або, радше, розумово недорозвиненого. Зморшкувата шкіра звисала складками; здавалось, що вона хватькома, абияк пришпилена до м’яса чорними росточками пір’я. Між худими ногами стирчав великий мішкуватий живіт, крізь тонку шкіру якого просвічували нутрощі. Пташа сиділо на моїй долоні, випнувши живіт, немов наповнену водою кулю, і безпорадно сопіло.