Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

Всередині кубла я навпомацки знайшов іще трьох пуцьвірінків, так само бридких, як і перший. Недовго думаючи, я вирішив узяти одну пару собі, а другу лишити матері. Це здавалось мені цілком справедливим, ну справді ж бо. які могли

бути в неї претензії? Собі я вибрав найбільшого (він швидко підросте) і найменшого (він сопів так зворушливо), бережно засунув їх за пазуху і почав спускатися вниз, де нетерпеливились собаки.

Коли я показав цуценятам нові здобутки для мого звірин ця, вони одразу ж винюхали тут дещо їстівне і заходилися вже гострити зуби на пуцьвірінків. Вишпетивши їх, я показав сороченят Роджеру. Він обнюхав малят у своїй звичній манері і враз скочив як опечений, бо пташенята рвучко задерли голови на довгих кощавих шиях, широко розтулили червоні роти і голосно завищали.

Дорогою додому я намагався придумати імена моїм новим плеканцям і ще бився над цією проблемою, коли біля будинку побачив автомобіль, з якого виходили мої родичі, навантажені покупками. Тримаючи пуцьвірінків на долонях, я попросив придумати їм гарні імена. Всі миттю обернулись у мій бік, і кожен прореагував по-своєму.

— Ой, які гарнюсінькі! — замилувалась Марго.

— Чим ти їх годуватимеш? — запитала мама.

— Які потвори! — сказав Леслі.

— Знову нові звірі? — обурився Ларрі.

— Боже мій, мастер Джеррі,— бридливо скривився Спіро.— Хто вони такі?

Я відповів досить холодно, що це маленькі сороченята і я нікого не прошу висловлювати свою думку про них, а просто хочу, щоб мені допомогли вибрати їм імена. Як їх можна назвати?

Але всі були не в тому настрої.

— Уявіть лишень! Він забрав бідних крихіток у матері! — сказала Марго.

— Сподіваюсь, синку, вони вже вміють їсти самі? — поспитала мама.

— Пресвятий боже! Чого тільки не приносить мастер Джеррі,— зауважив Спіро.

— Пильнуй, щоб вони не почали красти,— застеріг Леслі.

— Красти? — занепокоївся Ларрі.— Я думав, що то тільки галки цуплять усе підряд.

— Сороки теж,— запевнив Леслі.— Жахливі злодійки.

Ларрі витяг з кишені банкноту в сто драхм і помахав нею

над пташенятами. Ті одразу підвели голівки, закрутили шиями і несамовито завищали. Ларрі прудко відскочив убік.

— Ти правий, хай їм грець! — збуджено вигукнув він.— Бачив, як вони пнулися вихопити в мене гроші?

— Не будь смішним, синку. Вони просто голодні,— сказала мама.

— Ні, мамо... Ви бачили, як вони наскакували на мене? Це гроші їх привабили... Навіть у цьому віці в них проявляються злочинні інстинкти. Злодюжок не можна тримати в домі,— це все одно, що жити поруч з Арсеном Люпеном. Джеррі, однеси сорок туди, де ти їх узяв.

Я із вдаваною простодушністю пояснив, що це неможливо, оскільки вони сироти і без матері пропадуть з голоду. Як я і передбачав, це пояснення миттю привернуло на мій бік маму й Марго.

— Неприпустимо, щоб сіромашки загинули голодною смертю,— заявила Марго.

— Не розумію, чому їх небезпечно тримати,— сказала мама.

— Ви ще пошкодуєте! — скипів Ларрі.— Самі ж наражаєтесь на неприємності. Вони обнишпорять кожен закапелок. Нам доведеться закопати всі наші цінності й поставити скрізь збройну варту. Це просто божевілля.

— Не плети казна-що, любий,— заспокоювала його мама.— їх можна тримати в клітці і випускати тільки для моціону.

— Моціону! — палав обуренням Ларрі.— Звичайно, ви назвете це моціоном, коли вони носитимуться по кімнатах зі сто драхмовими банкнотами в своїх огидних дзьобах.

Я клявся-божився, що ніколи, нізащо не дозволю їм красти. Ларрі ладен був спопелити мене очима. Я нагадав, що все таки сороченят треба якось назвати, але ніхто не міг запропонувати нічого путнього. Всі стояли й дивились на тремтячих, поки що безіменних пуцьвірінків.

— Що ти збираєшся робити з цими вилупками? — запитав Спіро.

Крижаним тоном я розтлумачив, що збираюся доглядати їх, і додав, що це не вилупки, а сороки.

— Як ти їх зовеш? — насупився Спіро.

— Сороки, Спіро, сороки,— повільно й чітко вимовила мама.

Це було нове слово в англійському лексиконі нашого друга, і Спіро довго повторював його про себе, щоб краще запам’ятати.

— Сокороки,— промовив він нарешті.— Сокороки, еге ж?

— Ні, Спіро, сороки,— виправила його Марго.

— Я й кажу, сокороки,— розсердився Спіро.

Ми в ту ж хвилину припинили підшукувати їм імена, і вони обидві так і лишились для нас просто Сороками.

До того часу, коли пташенята підросли й оперились, Ларрі так звик до них, що геть-чисто забув про їхні буцімто злочинні нахили. Тлусті, лискучі, невгамовні Сороки сиділи на краєчку плетеного кошика, чимдуж лопотіли крилами і всім своїм виглядом уособлювали невинність. Все йшло добре, допоки вони не навчились літати. На перших стадіях навчання Сороки брали розгін на столі, що стояв на веранді, і, відчайдушно махаючи крилами, пролітали в повітрі футів п’ятнадцять, а тоді важко падали на кам’яні плити.