Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

Незабаром я отримав прикру звістку, що для мене знайдено ще одного вчителя. Ним виявився містер Кралевський, людина, в роду якої були представники багатьох національностей, але здебільшого англійці. Мене повідомили, що він симпатичний і, крім того, захоплюється пернатими, тож ми з ним легко порозуміємось. Остання частина повідомлення не справила на мене анінайменшого враження. Мені вже неодноразово стрічались особи, які претендували на звання знавців пернатих, а насправді виявлялися (після ретельного опитування) примітивними шарлатанами, нездатними розпізнати одуда і неспроможними відрізнити горихвістку-чорногрудку від горихвістки звичайної.

Я не сумнівався, що мої родичі знайшли цього закоханого в птахів учителя просто для того, щоб мені було веселіше знову братися до навчання. І, певна річ, своєю репутацією орнітолога він завдячує тому фактові, що якось, коли йому було чотирнадцять років, він тримав удома канарку. Через те я вирушав до міста на перший урок у надзвичайно гнітючому настрої.

Кралевський мешкав у старому, запліснявілому будинку на околиці, де займав два горішні поверхи. Я видряпався нагору широкими сходами, з презирливою бравадою затарабанив дверним молотком і, нахнюпившись, став чекати. Коли я вже був намірився постукати вдруге, почулося тихе човгання, двері навстіж відчинились, і я опинився віч-на-віч з моїм новим учителем.

Спершу мені здалося, що Кралевський взагалі не людина, а гном, вбраний у старомодний, а проте елегантний костюм. Велика яйцеподібна голова була відкинута назад, на акуратний, круглий горб; це надавало йому досить дивного вигляду, ніби він уважно вивчає небо і без упину стенає плечима. Ніс — довгий, з тонким переніссям, а незвично великі, світло-карі очі дивились застиглим, відсутнім поглядом, немовби їхній володар тільки-но вийшов з трансу. Тонкі, стиснуті губи виражали водночас строгість і насмішкуватість. Зараз вони розтягнися в привітній усмішці, оголивши рівні, але вже трохи прижовклі зуби.

— Джеррі Даррелл? — запитав Кралевський, підстрибуючи, мов джигун-горобець.— Я не помиляюсь? Прошу, мій любий хлопчику, заходь.

Він поманив мене довгим вказівним пальцем і провів через темний передпокій з рипучими мостинами під благеньким килимом.

— Осюди. В цій кімнаті ми будемо працювати,— дзвінко говорив Кралевський, запросивши мене до скромно умебльованої кімнатки. Я поклав книжки на стіл і сів на вказаний мені стілець. Спираючись на кінчики пальців з дбайливо доглянутими нігтями, Кралевський схилився над столом і сумовито всміхнувся. Я теж усміхнувся у відповідь, не зовсім розуміючи, чого він од мене хоче.

— Друзі! — екзальтовано вигукнув він.— Вельми важливо, щоб ми стали друзями. Я цілком, цілком певен, що ми заприятелюємо, чи не так?

Я хитнув головою з серйозним виглядом і прикусив губу, щоб не розсміятись.

— Дружба,— прошепотів він, заплющивши у захваті очі.— Дружба! От що найважливіше!

Губи його безгучно ворушились, і я навіть подумав, що він молиться, цікаво, за кого: за мене, за себе чи за нас обох? Над його головою закружляла муха і нахабно вмостилась на носі. Учитель здригнувся, зігнав муху, розплющив очі й примружився.

— Авжеж, саме так,— мовив він твердо.— Я знаю, ми будемо друзями. Твоя мама казала мені, що ти завзятий натураліст. Як бачиш, у нас багато спільного... спільні інтереси, правда ж?

Двома пальцями він дістав з жилетної кишені масивного золотого годинника і глянув на циферблат. Скрушно зітхнув, поклав годинник назад у кишеню і пригладив лисину, що сяяла, мов коричнева галька між кучерявою рослинністю.

А я, між іншим, розвожу птахів. Щоправда, як аматор,— скромно зауважив Кралевський.— Може, ти виявиш бажання подивитись мою колекцію. Смію думати, що півгодини, проведені перед початком уроку в товаристві пернатих, не зашкодять нашим заняттям. Окрім того, я припізнився сьогодні, і ще двом-трьом пташкам треба налити свіжої води.

Він піднявся рипучими сходами вгору й задзеленчав великою зв’язкою ключів перед дверима, оббитими зеленим сукном. Одібравши потрібний ключ, Кралевський встромив його в замок і відчинив важкі двері. З мансарди на мене хлюпнуло сліпуче сонячне світло і мало не оглушив різноголосий пташиний спів. Здавалось, що в тьмяному коридорі вчитель розчинив переді мною браму раю. Мансарда була простора, займала майже цілий поверх. Підлога гола, з меблів — лише довгий сосновий стіл у центрі. Зате на всіх стінах від підлоги до стелі висіли ряди красивих легких кліток з десятками жвавих, щебетливих мешканців.