Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

Богомолиха була вже геть знесилена, але в ту мить, коли її ноги торкнулись гладенького простирадла, у неї немовби відкрилося друге дихання. Жаль тільки, що свої відроджені сили вона спрямувала на хибну ціль. Сесілі вчепилась у хвіст Джеронімо. Можливо, вона хотіла підняти гекона в повітря і таким чином паралізувати його дії — хтозна. Не так сталося, як гадалося. Джеронімо, відчувши кігтики комахи в себе на хвості, в ту ж секунду скинув його. При цьому він так різко шарпнувся, що голова в нього судорожно затіпалась, а в роті лишилась вирвана нога Сесілі.

І от вони сидять віч-на-віч: Сесілі затиснула пазурцями тріпотливий хвіст Джеронімо, а в роті у безхвостого, скривавленого гекона смикається ліва передня нога Сесілі. Богомолиха все ще могла б виграти битву, але її надто захопив дрижачий хвіст, який вона вважала істотною частиною ворога і нізащо не хотіла з ним розлучатись. А Джеронімо тим часом виплюнув ногу й кинувся в атаку. Легкий хрускіт, і голова та верхня частина тулуба Сесілі зникають в його пащі.

Двобій, власне, скінчився; тепер Джеронімо лишалося просто дочекатись смерті Сесілі. Ноги її дрижали, розгорнуті віялом зелені крила тріпотіли й шерхотали, здуте черевце пульсувало, і від цих передсмертних конвульсій обоє раптом упали і десь щезли в складках зім’ятої постелі. Деякий час я їх зовсім не бачив. До мене долинало тільки слабе хрускотіння крилець, та незабаром і воно згасло. Запала тиша, а за хвилину з-під простирадла вистромилась роздряпана, скривавлена голівка, золотисті очка кинули на мене тріумфуючий погляд, і змучений Джеронімо виповз назовні. На плечі в нього шкіру було здерто, і велика червона рана кровоточила, вся спина також рясніла краплинами крові, а заюшений цурпалок хвоста лишив на простирадлі багряну пляму. Гекон був побитий, скалічений, знесилений, але він переміг.

Ковтаючи повітря, Джеронімо сидів на ліжку, дозволивши мені обтерти йому спину намотаною на сірник ватою. Потім він одержав від мене в нагороду п’ять тлустих мух і з’їв їх залюбки. Підкріпившись, гекон звільна перекочував на стінку, добрався до підвіконня, переліз через нього і спустився до себе додому,— під камінь на клумбі з циніями. Мабуть, він подумав, що після такої шаленої бійки не завадить вночі добре відпочити. А назавтра надвечір Джеронімо знову сидів у своєму кутку, самовпевнений, як завжди, безтурботно метляв цурпалком хвоста і споглядав святковий танок комах, що злетілись на світло лампи.

Якось увечері, тижнів через два після великої битви, Джеронімо, на мій подив, з’явився на підвіконні не сам, а в товаристві другого гекона. Новий гість був зовсім крихітний, чи не вдвічі менший проти Джеронімо, перламутрово-рожевого кольору і з величезними блискучими очима. Джеронімо заступив на свій звичайний пост у кутку, а новачок обрав собі місце в центрі стелі. Обидва розпочали полювання на комах з граничною зібраністю, не звертаючи аніякісінької уваги один на одного. Спершу я був прийняв елегантного новачка за наречену Джеронімо, проте слідство на клумбі з циніями встановило, що він і досі веде парубоцьке життя. Новий гекон, очевидячки, спав деінде і з’являвся лише надвечір, видряпуючись слідом за Джеронімо по стіні будинку в мою спальню.

Знаючи забіякувату вдачу Джеронімо, я не міг збагнути, як це він витримує присутність нового компаньйона. Мені хотілось думати, що це син або дочка Джеронімо, однак я добре знав, що в геконів сім’ї не буває, вони відкладають яєчка і кидають малят (коли ті виведуться) напризволяще. Я все ще роздумував, яке б ім’я дати новому мешканцю моєї спальні, коли його несподівано спіткала лиха доля.

Ліворуч од нашої садиби, ніби зелена чаша, розкинулась широка долина з хащами кострубатих олив. Її оточували кам’янисті кручі футів двадцять заввишки, коло підніжжя яких густо розрослися мирти. Для мене це були щедрі мисливські угіддя, там водилось без ліку різноманітної звірини. Якось, полюючи в тих місцях, я натрапив на грубий, спорохнявілий стовбур оливи, що лежав під миртовими кущами. Сподіваючись знайти під ним що-небудь варте уваги, я героїчним зусиллям відкотив його вбік. В сирій западинці сиділо двійко живих створінь. Я аж рота розкрив,— ну й чудасія!

На вигляд це були звичайні жаби, але таких величезних я ще ніколи не бачив,— кожна завбільшки з тарілку. Сірувато зелені, рясно вкриті бородавками та якимись білими лискучими плямами. Обидві глипали на мене, ніби гладкі, коростяві Будди, і з винуватим виразом ковтали повітря, як-от жаби. Вони сиділи в мене на долонях, схожі на опущені надувні кулі, блимали гарними, з золотої філіграні очима і вмощувались зручніше на моїх пальцях. Жаби дивились на мене довірливо, їхні широкі, товстогубі роти розпливалися в сором’язливій збентеженій усмішці. Я був зачарований несподіваною знахідкою, радість розпирала мені груди, так що я мусив чимскоріш розділити її з кимось. І я рвонув додому хвалитись новими трофеями, тримаючи в кожній руці по жабі.