Гаврило Троєпольський - Білий Бім Чорне вухо

… А тим часом Альоша й Толик, ще міцніше здружившись, ішли містом. Питали вони, питали та й потрапили на ту ветеринарну дільницю, куди Толик колись водив Біма.

Там вони довідалися в чергового, що ніяких собак тут нема й що коли собака пропав, то його треба шукати насамперед на карантинній дільниці, бо там собаколови.

Наші два хлопчики були зовсім не тими, що можуть написати адресу: «На село дідусеві». Тому вони через годину, не пізніше, поспішали від автобусної зупинки пустирем на карантинний двір.

Назустріч їм вийшов з воріт Іван Іванович. Побачивши хлопців, він заквапився, а підійшовши, спитав:

— І ви сюди?

— Порадили нам, — сказав Альоша.

— Тут нема Біма? — спитав Толик.

— Не було його тут? — перепитав Альоша.

— Нема, хлоп'ятка… Біма тут нема… і не було. — Іван Іванович намагався приховати тягар на душі і біль у серці; це в його стані було дуже й дуже важко.

І тоді Толик, звівши густі чорні брівки і зібравши гармошку на лобі, сказав:

— Іване Івановичу… не обманюйте нас… будь ласка.

— Біма тут нема, хлоп'ятка, — повторив Іван Іванович уже твердіше й упевненіше. — Шукати його треба. Шукати.

Сніг порошив. Тихий сніг. Білий сніг.

Холодний сніг прикривав землю до наступного початку життя, який повторюється щороку, до весни.

Сивий як сніг чоловік ішов білим пустирем. Поруч з ним, узявшись за руки, два хлопчики ішли шукати свого спільного друга. І в них була надія.

І неправда буває святою, як правда. Так людина, що помирає, говорить своїм близьким. «Мені вже стало зовсім добре». Так мати співає безнадійно хворій дитині веселу пісеньку й усміхається.

А життя йде. Іде тому, що є надія, без якої відчай убив би життя.

Цілий день хлопчики шукали Біма. А ввечері, як уже смеркло, Толик провів Альошу на трамваї до «нашої» автобусної зупинки.

— А це ось — мій татусь, — познайомив Толика Альоша.

Хрисан Андрійович подав Толикові руку.

— Зрозуміло: друга, виходить, знайшов. А ти ж як, до Альоші в гості? Просимо, будь ласка.

За Толика відповів Альоша:

— Він потім приїде. І я приїду… до Івана Івановича. Ми будемо ще шукати.

— Ну гаразд. Нехай так. Вдома розкажеш усе як слід, а зараз — о-ондечки он! — іде наш автобус.

Перед посадкою Альоша віддав татусеві п'ятнадцять карбованців.

— Усі цілі. Не знадобилися.

— Теж зрозуміло, — засмучено сказав батько.

Толик помахав услід автобусу. Було й сумно розлучатися з новим другом, і радісно від того, що він є. Тепер Толик житиме, сподіваючись, що скоро знову зустрінеться з Альошею. А це ж бо Бім залишив такий чіткий слід на землі.

Вдома Толик впевнено сказав татові:

— Бім десь у місті. Неодмінно знайдемо. Ми знайдемо.

— Хто це — «ми»?

— Альоша, Іван Іванович і я… Знайдемо, ось побачиш.

— Хто — Альоша? Хто — Іван Іванович? — запитала мама.

— Альоша — хлопчик із села, батько в нього — дядечко Хрисан, а Іван Іванович — не знаю хто… добрий він… Бімів хазяїн.

— А навіщо ж тобі Бім, якщо знайшовся хазяїн? — спитав тато.

Толик не міг відповісти, він не розумів запитання — надто несподіваним і складним воно здалося йому.

— Не знаю, — тихо вимовив він.

А пізно ввечері, коли Толик спав і бачив уві сні, як Альошина корова лизала його шапку, тато і мама сперечалися в дальній кімнаті.

— Бездоглядним росте в тебе син, — з докором говорив тато.

— А ти де? — відрізала мама.

— Я на службі.

— А я ще гірше, ніж на службі. Ти пішов з дому, і все. А мені… мені сама чистота в печінках сидить.

— Хоч би хто хоч би де служив — у кожного є обов'язки, які він мусить виконувати чесно. Я кажу про інше: хто ж виховуватиме Толика? Ти чи я? Чи обоє? Тоді нам треба знайти спільну мову.

— Напевно, не ти і не я.

— А хто? — наполягав тато.

— Уся надія на школу, — відповіла мама уже спокійніше.

— І вулиця? — добивався тато.

— Хоча б і вулиця. А що в цьому? Усі діти на вулиці.

— А чесність, я питаю, чесність хто виховуватиме? — підвищив тепер голос тато.

— На ось, читай. А втім, я сама. Слухай. — Мама читала, вихоплюючи окремі фрази з газети: — «Організованість, невсипущий нагляд, суворий облік, вимогливість — ось чим виховується в людях чесність»… «Чесну людину треба піднімати на щит»… Чуєш: на щит! Та ну вас до дідька! — Мама впала на канапку долілиць.

Тато вже не хотів загострювати суперечку, він любив маму, і вона його любила, а мирився він завжди першим. Та й довгих незгод у них майже не бувало. І цього разу він примирливо сказав: