Гаврило Троєпольський - Білий Бім Чорне вухо

— Полежали б, Іване Івановичу, з дороги, — порадила вона.

Той приліг на ліжко, полежав, дивлячись у стелю. Усі мовчали, тільки Степанівна намагалася заговорити йому біль:

— Виходить, операція пройшла добре? Якщо вже сам приїхав, то все буде як слід.

— Все добре, Степанівно, все добре. Спасибі вам, люба, за все. Дай боже, щоб рідні так ставилися одне до одного, як ви до чужих.

— Отакої! Про що тут говорити! Дрібне це. Не велике діло — допомогти сусідові. Аби тільки все на добро. (Степанівна аж якось соромилась, коли її хвалили).

За кілька хвилин Іван Іванович підвівся, глянув на хлопчиків і сказав:

— Такий план, хлоп'ятка: ви шукатимете тут, у нашому районі, Питайте сміливіше — Бім повинен бути десь недалеко. А я… — Він трохи подумав. — Я поїду в одне місце… чи не пристав він до сторожових собак… десь.

Коли виходили, Люся передала Толикові картину «Наш Бім». Толик показав її Альоші, а той здивувався:

— Сама?

— Сама, — відповіла Люся.

— Ти художниця?

— Ні-і, — засміялась Люся. — Я в п'ятий перейшла.

На картинці Бім був дуже схожий: чорне вухо, чорна нога, жовтенькі цяточки по білому і великі очі; тільки одне вухо, мабуть, довше за друге, та це байдуже.

Отож Альоша і Толик пішли знову на розшуки. Вони так само обирали перехожого по обличчю (тепер уже довго радячись), так само однаково запитували й пояснювали Бімові прикмети.

А Іван Іванович, ще на ліжку, вирішив: швидше на карантинну дільницю! Попередити собаколовів, розповісти прикмети, дати грошей, щоб сповістили, коли побачать. А може, Бім уже там. Пішов він від Толика в ніч проти четверга… три дні. Швидше, швидше!

Він узяв таксі й незабаром був біля воріт карантинної дільниці.

Крім сторожа, нікого не було (вихідний). А він на запитання Івана Івановича охоче й багатослівно відповідав:

— У четвер і в п'ятницю собак не ловили, а вчорашні є — сидять у фургоні. Скільки їх, лихий їх знає, не відаю, але є. Завтра прийде лікар і скаже: якого — в науку, якому укол, щоб заснув і — на шкуру, а буває, закопують із шкурою. На те й лікарі. Аякже! Буває, і палять дотла.

— А мисливські потрапляють? — спитав Іван Іванович.

— Рідко. Цих не нищать і в науку не віддають на розтерзання, а спочатку почекають хазяїна або дзвонять до Спілки мисливців — так і так, мовляв, розберіться. Аякже! На те й лікарі. Один такий там є, мисливський, — Іван казав, білий, запаршивлений, бездоглядний, сама хазяйка здала. Аякже! Може, в неї чоловік помер.

«Він чи не він?» — думав Іван Іванович і почав просити:

— Пропустіть до фургона, будь ласка. Шукаю свого собаку, чудового. Може, він сидить там. Пустіть.

Сторож був невблаганний:

— Чудових не садовлять. Садовлять шкідливих, щоб не розповсюджували зарази, — безапеляційно сказав він і переконано. І тут же обличчя його змінилося: він задер підборіддя й махнув рукою, немовби відсовуючи прохача від воріт, а той стояв за ними засмучений і безсилий щось зробити. Навіть сторож не хотів обминути спокусу показати свою владу, тому й сказав суворо — Бачиш? «Вхід заборонено». Читай і розумій, — показав він на рамку під склом, де золотими літерами було написано: «Вхід заборонено — небезпечно для здоров'я».

Іван Іванович уже втратив надію пройти в двір, одначе сказав:

— Ех ти! Чоловіче, чоловіче!.. Операція була. Од війни осколок носив ось тут. Приїхав, а Бім пропав.

— Як так? Більш як двадцять років носив осколок? Ось тут? — Сторож несподівано став самим собою, таким, як був на початку зустрічі. — Ти дивись! Розкажи кому — не повірить. Отож-бо ти… — Він не договорив фрази й примирливо запросив, відтягуючи засув: — Заходь. Та тільки нікому не кажи.

Іван Іванович відпустив таксі, сподіваючись, що він поведе Біма на повідку, й пішов до фургона. Ішов він справді з величезною надією: якщо Бім тут, то він зараз його побачить, приголубить, а якщо Біма немає, то, значить, він теж живий, знайдеться.

— Біме, мій любий Бімко… Хлопчик… Дурнику мій, Бімко, — шепотів він, ідучи двором.

І ось сторож розчинив двері фургона. Іван Іванович сахнувся й закам'янів…

Бім лежав носом до дверей. Губи і ясна порвані гострими краями жерсті. Кігті передніх лап налилися кров'ю.

Він дряпався в останні двері довго-довго. Дряпався до останнього подиху. І як мало він просив! Волі і довір'я — більш нічого.

Кудлатка, забившись у куток, завила.

Іван Іванович поклав руку на голову Біма — вірного, відданого, люблячого друга.

Закружляв ріденький сніжок. Дві сніжинки впали Бімові на носа й… не розтанули.