Гаврило Троєпольський - Білий Бім Чорне вухо

Отже, польський пан обдурив імператора? Могло бути. Могло це бути и на собачому фронті. Ох уже цей мені чорний імператорський пес! А втім, тут же поряд іде кров жовтої суки Берса, яка володіла «чуттям незвичайним і чудовою тямовитістю». Отож, якщо навіть нога твоя, Біме, від чорного імператорського пса, то ввесь ти цілком можеш бути далеким нащадком собаки видатного письменника… Ба ні, Бімко, дзуськи! Про імператорського — ні слова. Не було — та й годі. Ще чого не вистачало.

Що ж лишається в разі можливої суперечки на захист Біма?

Мойсей відпадає зі зрозумілих причин. Сухово-Кобилін відпадає і за часом, і за мастю. Залишається Лев Миколайович Толстой: а) за часом найближчий; б) батько його собаки був чорний, а мати червона. Усе підходить. Але ж батько, отой чорний, — імператорський, от заковика.

Хоч як повертай, а про пошуки далекої чистокровної породи Біма доводиться мовчати. Отже, кінологи визначатимуть тільки з родовідної Бімових батька і матері, як у них і належить: нема білого в родовідній і — амінь. А Толстой їм — ні до чого. І вони мають рацію. Та й справді, отак кожен може походження свого собаки довести до собаки письменника, а там і самому недалеко до Л. М. Толстого. І дійсно: скільки їх у нас, Толстих! Страх, як багато об'явилося, неймовірно багато.

Хоч і кривдно, та розум мій ладен уже змиритися з тим, що Бімові бути ізгоєм серед породистих собак. Погано. Лишається одне: Бім — собака інтелігентної породи. Але й це — не доказ (на те й стандарти).

— Погано, Біме, погано, — зітхнув хазяїн, відклавши ручку й засунувши в стіл загальний зошит.

Бім, почувши свою кличку, підвівся з лежака, сів, нахилив голову на бік чорного вуха, нібито слухав самим жовто-руденьким. І це було дуже симпатично. Усім своїм виглядом він говорив: «Ти хороший, мій добрий друже. Я слухаю. Що ж ти хочеш?»

Хазяїн одразу ж повеселів од такого Бімового запитання й сказав:

— Ти молодець, Біме! Будемо жити разом, хоча б і без родовідної. Ти гарний пес. Гарних собак усі люблять. — Він узяв Біма на коліна й гладив його шерсть, примовляючи: — Добре. Все одно добре, хлопчику.

Бімові було тепло й затишно. Він одразу ж на все життя зрозумів: «Добре» — це ласка, вдячність і дружба.

І Бім заснув. Яке йому діло до того, хто він, його хазяїн? Важливо — він добрий і близький.

— Ех ти, чорне вухо, імператорська нога, — тихо сказав той і переніс Біма на лежак.

Він довго стояв перед вікном, вдивляючись у темно-бузкову ніч. Потім глянув на портрет жінки й промовив:

— Бачиш, мені стало трошечки легше. Я вже не самотній. — Він не помітив, як у самотині поступово звик говорити вголос «до неї» або навіть до самого себе, а тепер і до Біма. — Ось я й не один, — повторив він портрету.

А Бім спав.

Так вони й жили удвох в одній кімнаті. Бім ріс міцненьким. Дуже скоро він дізнався, що хазяїна звуть «Іван Іванович». Розумне цуценя, тямуще. І потроху воно засвоїло, що нічого не можна чіпати, можна лише дивитися на речі та людей. І взагалі нічого не можна , якщо не дозволить або не накаже хазяїн. Так оце «не можна» стало головним законом Бімового життя. А очі Івана Івановича, інтонація, жести, чіткі слова-накази та слова-ласки були головними у собачому житті. Більше того, самостійні рішення зробити щось аж ніяк не повинні були йти всупереч бажанням хазяїна. Зате Бім поступово почав навіть угадувати деякі наміри друга. Ось, наприклад, стоїть друг перед вікном і дивиться, дивиться вдалечінь і думає, думає. Тоді Бім сідає поруч і теж дивиться і теж думає. Людина не знає, про що думає собака, а собака усім своїм виглядом говорить: «Зараз мій добрий друг сяде за стіл, неодмінно сяде. Походить трошки з одного кутка в другий і сяде і водитиме по білому аркушу паличкою, а та тихо-тихо шепотітиме. Це буде довго, тому посиджу-но і я біля нього». Потім тицьнеться носом у теплу долоню. А хазяїн скаже:

— Ну що ж, Бімко, будемо працювати, — і справді сідає.

А Бім бубличком скручується біля ніг або, якщо сказано «На місце», піде на свій лежак у куток і чекатиме. Чекатиме погляду, слова, жесту. А втім, через деякий час можна й зійти з місця, пововтузитися з круглою кісткою, яку розгризти неможливо, але погострити зуби — будь ласка, тільки не заважай.

Та коли Іван Іванович затулить обличчя долонями, зіпершись ліктями на стіл, тоді Бім підходить до нього й кладе різновуху мордочку на коліна. І стоїть. Знає, погладить, знає, другові щось не по собі. А Іван Іванович подякує: