Джеймс Шульц - Ловець орлів

Я вистрілив і не поцілив. Друга моя стріла попала в шию коневі, який саме став цапки, коли я відпустив тятиву. Вершник сповз на землю, заревів од люті й кинувся до мене, розмахуючи довгим бойовим кийком. З сагайдака я витяг три стріли, тепер у руці зосталася одна. Якщо я промажу, то не встигну взяти ще одну стрілу — ворог не пощадить мене. Він був рослявий, могутній, його очі палали ненавистю. О, як мені хотілося повернутись і втекти! Але про втечу годі було думати.

— Допоможи мені, Перший Круче! — вигукнув я, зціпивши зуби, прицілився і з усієї сили натяг тятиву.

Я бачив, як уп’ялася в груди ворогові моя стріла. Не гаючись, я витяг із сагайдака ще кілька стріл. Заревівши від гніву й болю, ворог схопив лівою рукою за оперений кінець стріли і силкувався її витягти. Він пробіг ще пару кроків, похитнувся і мертво впав мені до ніг. Я дивився на нього і не вірив своїм очам. Чи не вві сні я бачу мертвого ворога, який розпластався біля моїх ніг?

— Добре, мій сину! Вперед! Стріляй! Стріляй! — почув я дядьків голос.

Він стояв біля мене, кинувши рушницю на землю, і посилав стрілу за стрілою у натовп вершників, котрі натискали на нас. Я зауважив, що один із них, мабуть, вождь, знаками почав підкликати до себе воїнів. І багато хто намагався повернути до нього, але коні, знавіснівши від страху, не корилися. Один поранений воїн корчився на землі, кличучи на допомогу: ще мить — і він загинув під копитами. Нарешті, вождь стрибнув з коня, і воїни зробили те саме. Юрбою кинулись вони до річки, але тут їм шлях загородили Скажені Собаки.

— Швидше! Ми мусимо їх зупинити! — вигукнув мій дядько.

Ми помчали навперейми, але спізнилися. Скажені Собаки, не витримавши натиску, розступилися, й ассі-нібойни проскочили гай і з крутого берега пострибали в річку. На березі вони полишили свої ковдри й кийки, а багато хто відцурався навіть луків і рушниць. Річка тут була глибока, але вузька, і чимало воїнів перепливали під водою. Одначе непереливки було тим, хто не вмів пірнати. Вишикувавшись уздовж річки, ми стріляли в плавців. Востаннє змахнувши руками, дехто зникав під водою. Так ми ніколи й не довідалися, скільки тут загинуло ворогів.

На протилежному березі ріс чималий гай. Коли ассінібойни вибралися на сушу і зникли за деревами, ми припинили стрілянину. Мовчки подивилися ми вниз на річку, потім перезирнулися.

Залізна Сорочка гукнув звіддалік дядькові:

— Вождю, знайдімо місце для переправи і наздоженімо ворогів!

— А чим ти вбиватимеш їх? Голими руками? — озвався Швидкий Бігун. — Нехай усі полічать, скільки стріл та куль у нас зосталося!

Всі заходилися оглядати свої сагайдаки і лічити кулі. В мене лишилася тільки одна стріла. З усіх боків линули вигуки: «Жодної кулі!», «А в мене одна!», «Жодної стріли не зосталося!»

— Так я й гадав! Тут і закінчується для нас стежка війни! Скажені Собаки і Сміливці, відповідайте, чи всі у вас живі й здорові? — закричав Швидкий Бігун.

Відразу ж почулася відповідь:

— Усі живі. Жодного вбитого, жодного пораненого!

З нашого загону, загону Ловців, лише одного воїна легко поранило. Не вірилося, що за перемогу не довелося платити, але це було так. Воїни почали підбирати речі, покидані ассінібойнами. Я мріяв заволодіти рушницею, але мене випередили і розхапали зброю. Ковдри ми пожбурили в річку, а потім вернулись у яр половити коней, залишених ворогом. Тварини розбрелися схилом і спокійно скубли траву. Ми оточили їх, і мені пощастило спіймати коня, якого я підстрелив. Хтось, правда, раніше схопив його за повід, що волочився по траві, але я показав йому мою стрілу, яка заплуталася в гриві, і дістав коня. На всіх нас не вистачило коней, і сорок, шість чоловік їхало по двоє.

А потім ми полічили вбитих ворогів і заволоділи їхньою зброєю. Я взяв бойового кийка воїна, котрого вбив; скальпа я не зняв, оскільки дядько був свідком мого подвигу, та й не мав потреби у цьому трофеї. Я був певен, що бачив рушницю в руці ворога, але тепер рушниці не виявилося, мабуть, її хтось узяв. Троє чи четверо ассінібойнів ще були живі, і ми припинили їхні муки. Убитих ми налічили п’ятдесят одного чоловіка, та й при переправі загинуло не менше двадцяти.

Ми залишили поле битви й поїхали в гай, де стояли табором. Гучно співали ми переможну пісню нашого племені, пам’ятаючи, що нас чують ассінібойни, — мокрі, напівголі, котрі сховалися на тому березі. Дорого заплатили вони за те, що вторглися в нашу країну, замисливши на нас набіг!