Джеймс Шульц - Ловець орлів

Присоромлені Залізна Сорочка і Білий Ведмідь пішли, а дядько пробубнів собі під ніс:

— Дивно! Я нічого не бачив у сні. Мій таємний помічник не застеріг мене. Що ж це означає?

Потім він звелів подати свою люльку і послав мене сказати начальникам загонів, що стомлені люди — погані бійці, нехай воїни відпочинуть і виспляться. Коли я прийшов у табір, розвідники вже спустилися в долину, а вартові займали свої пости. Передавши Залізній Сорочці дядьків наказ, я попрямував до багаття Ловців, ліг поруч з воїнами і незабаром заснув.

Сонце стояло високо в небі, коли прибігли вартові й принесли звістку, що в долині з’явився численний загін вершників, які прямують до верхів’я річки. Наші розвідники ще не повернулися. Вартові запевняли нас, що вершники ще далеченько, їдуть поволі, і наші воїни встигнуть одягнути бойове вбрання.

Я підбіг до дядька, який міцно спав, і розбудив його. Спокійно вислухавши мене, він звелів дістати його військове вбрання і, затягши бойову пісню, почав розмальовувати собі обличчя.

Ні разу я ще не бачив його військового наряду. Захоплено розглядав я сорочку із шкури ласки, обшиту скальпами, штани з м’якої білої оленячої шкіри, головний убір, прикрашений рогами й орлиними хвостами, і мокасини, прикрашені зборками. Щит у нього був великий, грубий, обрамлений орлиним пір’ям. Коли дядько вдягнувся, я замилувався ним. Високий, сильний, упевнений у собі, він мав вигляд справжнього вождя. Я пишався, що він мій дядько. Дорогою в табір він сказав мені, щоб я ні на крок не відходив од нього, щоб стріляв без промаху і, хоч би як злякався, анітрохи не виказував свого страху.

— Якщо мене вб’ють, — провадив він далі, — візьми мою рушницю і, хоч би що трапилося, не відступай.

Я обіцяв виконати його заповіт.

У таборі нас уже чекали воїни, розмальовані й одягнуті в бойове вбрання. Білий Ведмідь раніше послав двох стежити за вершниками. Невдовзі вони повернулися й доповіли, що ворожий загін уже близько, просувається на нашому березі річки.

— Чудово! Чим швидше, тим краще! — вигукнув Швидкий Бігун. — За мною, у путь, діти мої! Бийтеся так, щоб я пишався вами!

Він вивів нас на узлісся гаю, що розкинувся на високому крутому березі. Внизу праворуч хлюпотіла річка, а ліворуч, за вузькою смугою кущів, починався крутий схил, покраяний ярами. Стискаючи в руках зброю, ми розпласталися на землі, сховавшись за кущами й деревами, і чекали сигналу Швидкого Бігуна, щоб відкрити стрілянину. В кінці гаю причаїлися Сміливці, потім Скажені Собаки і нарешті загін мого дядька.

Ми не зводили очей з невисокого пасма пагорбів, що збігали до самої річки. Пасмо перетинала стежка, протоптана незліченними стадами бізонів, що ходили на водопій до річки. Невдовзі ми почули тупіт копит, що дужчав і дужчав. Із-за пагорбів виринули вершники — широкоплечі, приземкуваті люди. їхали вони по десять — дванадцять чоловік у ряд. Волосся в них було зачесане на проділ, коси спускалися на вуха. Дядько шепнув мені, що це ассінібойни.

Сміючись, теревенячи, вони наближалися до нас; їхні коні бігли клусом. Я помітив, що багато воїнів озброєні не тільки луками, стрілами й щитами, а й рушницями. їх було чимало, стільки ж, як і нас. Нас чекала битва із сильним загоном ассінібойнів, найлютіших наших ворогів. Мені стало страшно, так страшно, що мене занудило. Знову дядько нахилився до мене й прошепотів:

— Не бійся їх! Подолай страх! Будь хоробрим!

Я зробив усе, щоб подолати страх. Покликав на поміч Першого Крука, пообіцяв Сонцю, що віддам себе на тортури, коли залишуся цілий і здоровий.

Я казав собі, що переді мною вбивці мого батька: мені випала нагода помститися за нього, і відступати я не смію!

Коли останні вороги спустилися з пагорбів, дядько вигукнув наш бойовий клич і повів Ловців назустріч загонові. Водночас із гаю вибігли Сміливці й Скажені Собаки: перші напали на ворогів із флангу, другі перетяли їм шлях до відступу. Ми всі стріляли з луків і рушниць. У повітрі гримів наш бойовий клич.

Ворогів ми захопили зненацька. Рушниці їхні були в чохлах, а луки в сагайдаках, і вони не могли швидко їх дістати. Багато вершників упало, і кілька коней було поранено, перш ніж ворог почав відстрілюватись. Поранені коні ставали цапки, іржали, метались увсібіч. Нарешті пролунав бойовий клич ассінібойнів, і вороги, ледве стримуючи наполоханих коней, почали стріляти, інші пробували прорватися крізь наші ряди, потім задкували й кружляли на місці.