Джеймс Шульц - Ловець орлів

Напоївши коней, я відвів їх знову на пашу і побіг спочатку до Червоних Крил, а потім до Швидкого Бігуна. Я хотів запитати їх, чи знають вони, хто набирає військовий загін, щоб піти війною проти наших ворогів. Вони назвали трьох ватажків. Я обійшов усіх трьох, прохаючи кожного з них доручити мені носити люльку. Нагадав їм і про те, що я вже постував, бачив віщий сон і маю таємного помічника.

Вони відповіли, що я спізнився. Кожний із них уже вибрав собі підлітка, який носитиме люльку і прислуговуватиме.

Понуро побрів я до Червоних Крил, і старий мене трохи втішив. Сказав, що інші загони згодом також стануть на стежку війни, і я неодмінно приєднаюся до котрогось. І дозволив мені користуватися його рушницею, щоб я зміг забезпечити м’ясом і шкурами обидва вігвами — його і наш. Потім він звелів дружині, «яка сидить поруч нього», подати йому мішок, що лежав у найдальшому кутку вігвама. Розв’язавши зав’язки, він дістав із мішка дві пастки на бобрів, куплені в білих торговців із форту Червоних Курток.

— Бери! — вигукнув він і кинув їх на землю мені до ніг. — Давненько вони не були в ділі. Нікому я їх ще не давав. Наші мисливці — народ легковажний, не бережуть чужого добра. Тобі ж даю ці пастки, хоч ти й молодий, бо знаю, що збережеш їх. Лови бобрів і терпляче чекай, коли тебе покличуть на війну. А свої боброві шкури виміняєш згодом на рушницю.

— Але я не вмію ставити пастку на бобра! — заперечив я. — Мисливці племені кайна не хотіли мене навчити. В кожного з них був якийсь свій, відомий тільки йому спосіб ставити пастки, і вони нікому не відкривали своїх секретів.

— Знаю, знаю! Те саме кажуть і наші мисливці, але все це пусті слова. Є тільки два-три способи ставити пастки, мисливці засвоюють їх од старших або самі доходять до цього. Ти ще молодий, щоб самому збагнути мисливські секрети. Приведи-но двох коней, я хоч і старий, але ще навчу тебе ловити цих розумних звірків.

Я привів двох своїх коней і, сідлаючи їх, чув, як старий співав у вігвамі пісню Вовка. Перегодя він мовив своїм дружинам:

— Гай-гай! Давненько я не співав цієї пісні, що приносить мисливцеві щастя! Сьогодні я почуваю себе сильним і бадьорим, і мені хочеться допомогти нашому юному родичеві. З ним я сам наче молодію.

Він вийшов із вігвама, тримаючи в одній руці пастки, в другій — рушницю. Передавши пастки мені, він скочив на коня і гукнув:

— У путь! Бобри, ми несемо вам смерть!

Він начепив на себе вовчу голову. Чорний ніс звіра звисав у нього над лобом, а широкі вуха стирчали вгору. Поглянувши на мене, він торкнувся рукою свого головного убору і мовив:

— Колись я подарую його тобі. Він приносить щастя мисливцеві.

Виїхавши з долини, ми звернули на південний захід, перетнули ліс і досягли південного рукава річки Два Священні Вігвами. Тут я побачив сліди бобрів, нові й старі гатки; на березі валялося паліччя. Тепер ми їхали второваною стежкою, — виходить, сюди часто навідувалися наші мисливці. Старий, підстьобнувши коня, гукнув мені:

— Я знаю, що люди з нашого табору ставлять тут пастки. Не біда! Ми поїдемо далі, і я покажу тобі гатки, яких ніхто ще не знаходив.

Ми повернули на північ і, піднявшись крутим лісистим схилом, поїхали понад струмком. Струмок був вузенький, де-не-де не більш як чверть кроку завширшки. І я подумав, що бобри не можуть жити в цьому маленькому потічку; напевно, старий забув стежки, якими проїжджав багато років тому. Мені захотілося спитати його, чи не збився він з дороги, але я не насмілився. Він твердо тримав дорогу на гребінь скелястих гір.

Ми піднімалися вище й вище і нарешті побачили широку круглу улоговину між двома горами. Старий зупинив коня на схилі гори і, підкликавши мене до себе, показав униз. Уздовж улоговини росли верби, осики й тополі, а сама улоговина була розділена греблями на п’ять загат. А зробили ті греблі бобри.

Я не повірив своїм очам: невже маленький струмок, понад яким ми їхали, наповнює водою ті п’ять озерець?

— Я привів тебе сюди, на цей схил, щоб ти відразу побачив усі п’ять загат, — сказав Червоні Крила. — Як ти гадаєш, багато бобрів тут можна спіймати?

— Багато! Більше, ніж треба, щоб купити рушницю, — стиха озвався я.

Мені було дуже соромно. І як я міг подумати, що старий забув дорогу?

— Коли я приїжджав сюди востаннє — о, скільки років минуло відтоді! — було тут тільки дві загати. А тепер їх п’ять. Я радий за тебе. До роботи! Ти навчишся ставити пастки і купиш собі рушницю. Вона тобі так потрібна!