Джеймс Шульц - Ловець орлів

Перед заходом сонця гості Червоних Крил розійшлися по своїх вігвамах, а я поспішив до старого.

— Я хочу ловити орлів, — сказав я. — Покажи мені місце, і я завтра ж почну копати яму!

Він усміхнувся, похитав головою і відповів:

— Ні, не завтра, мій сину! Не завтра, а можливо, через багато місяців.

— Але я вже бачив віщий сон! У мене в могутній помічник — Перший Крук! — вигукнув я.

Він знаком урвав мені мову.

— Скажи, — запитав він, — хто носить орлине пір’я і чому?

— Чоловіки носять його. Бо воно гарне.

— Пір’я деяких гірських і водяних птахів ще гарніше, але ним ніхто себе не прикрашає. Чоловіки надівають головні убори з орлиного пір’я, цим пір’ям вони прикрашають щити, тому що орел — найсміливіший птах. Це священний птах, якого полюбило Сонце. І пір’я його — символ хоробрості. Ось чому тільки сміливі люди, котрі воювали з ворогами і здійснили багато подвигів, можуть бути ловцями орлів.

— Але я також здійснив подвиг! Хіба не я вбив ведмедя?

— Для ловця орлів мало здійснити один подвиг! Я нагадаю обіцянку, яку ти дав мені: ти сказав, що не звернеш зі стежки, яку я тобі вкажу!

— Так, це мої слова, і я можу їх повторити, — відповів я.

— Ти добре сказав, сину мій! Я ще не знаю, чи вистачить у тебе мужності і сил стати ловцем птахів, що ширяють у піднебессі. Спочатку ти повинен піти на війну і, воюючи з нашими ворогами, здійснити бодай один подвиг, — закінчив він і махнув рукою, даючи зрозуміти, що можу йти.

— Червоні Крила каже, що я повинен піти на війну, — сказав я матері, зайшовши до нашого вігвама.

— О, ні! Не зараз, сину мій! Згодом! Через дві—три зими…

— Так, так! Звичайно. Він повинен піти на війну з першим військовим ватажком, якщо той погодиться взяти його носієм своєї люльки! — втрутилась бабуся.

Мама ні слова їй не відповіла, але, готуючи нам вечерю, тихенько схлипувала.

Я давно знав, що рано чи пізно піду на війну. Всі юнаки про це мріяли, всі, крім боягузів. Був у нашому таборі один страхополох, од якого відмовилася рідна сім’я. Вожді примусили його носити жіночий одяг і виконувати жіночу роботу. Бридко було дивитися.

Згадавши про нього, я здригнувся і мимоволі подумав про те, як поведуся, коли вперше зустрінуся з ворогом. Чи злякаюся? Авжеж, але я прикличу Сонце й Першого Крука, я все зроблю, щоб подолати страх і завоювати бодай один трофей.

Сумно було мені того вечора, а стежка до орлиної пастки здавалася довгою-довгою.

Наступного ранку, саме перед сніданком, з вігвамів клану Ніколи Не Сміються до нас долинуло голосіння: Довгий Вовк помер!

— Ха! Що заробив, те й має! Мине ще багато часу, поки наша молодь послухається білих торговців і ступить на їхню стежку! — вигукнула бабуся.

— Але ж він був ще надто молодий, йому бракувало здорового глузду! Мені дуже жаль його, — відказала мама.

— А я сподівався, що він одужає, — промовив я.

— Не хочу я тут сидіти й вислуховувати, як ви побиваєтесь за тим хлопчиськом! Піду-но я до вігвама Швидкого Бігуна, його дружини дадуть мені поснідати, — пробурчала бабуся.

Виходячи з вігвама, вона пирхала, щось муркотіла собі під ніс.

— І чого вона все злиться та свариться на нас? — запитав я в мами. — Нічим їй не догодиш.

— Багато зим прожила вона на світі. Ми мусимо терпіти її бурчання.

Ми їли мовчки. Я бачив, що мама зажурилася. Вона думала про небезпеки, яких мені скоро доведеться зазнати. А мені кортіло довідатись, чи скоро я поїду на війну і який загін мене візьме до своїх лав.

Поснідавши, я подався на пасовище відвести коней до водопою. Сінускі й Ніпока дріботіли за мною слідом. Вовченя погладшало і ледве бігло. Воно стало потроху відставати, і я взяв його на руки. Я помітив, що вовченя кмітливіше й цікавіше, ніж цуценята його віку. Воно обнюхувало каміння, кущі, траву, знаходило сліди звірів, що вночі пробігали тут. Дійшовши до своїх коней, я сів на одного з них і посадив перед собою Ніпоку. Вовченя дуже любило їздити на коні, крутило хвостиком, намагаючись лизнути мене в обличчя.

Того ранку, коли я поїв коней, жінки з клану Ніколи Не Сміються пройшли повз мене. Вони прямували до гаю, щоб поховати тіло Довгого Вовка на одному з дерев. Воно було загорнуте в широку ковдру, і ніс його на собі старезний в’ючний кінь. Коня вела за повід одна жінка. Я відчував великий жаль за покійником, за тим, хто кілька ранків тому підійшов до мене, коли я стояв біля старої орлиної ями, і почав хвалитися, що тут він спіймає орла. А сьогодні — його тінь уже відлетіла до Піщаних Пагорбів і вічно житиме у похмурій країні мерців. Я вірив, що мене не скоро спіткає така доля. Я помолився Сонцю, Першому Крукові і попросив їх послати мені довгих і щасливих літ.