Джеймс Шульц - Ловець орлів

— Завтра я огляну цю пастку, — сказав я, а обидві бабусі подивились на мене як на божевільного.

Довго вмовляли вони мене не підходити до пастки, але я відмовчувався, а потім ми полягали спати. Тієї ночі тільки Пітакі спала спокійно; обидві старенькі гомоніли до світанку, згадуючи давно минулі дні, а я не міг заснути: мене непокоїла думка про пастку на бізонів, що містилася поблизу.

«О, якби мені вдалося стати заманювачем! — мріяв я. — Коли «плоскоголові» та піку ні зустрінуться біля Сонячної річки, я заманю для них велике стадо». Я згадав, що забув зробити позначку. Кожна така позначка — один прожитий мною день.

Коли сходило сонце, ми поїли, і я звернувся до Суякі та Ахсанакі:

— Мої майже-матері, порадьмося, що нам робити. Що робити мені? Як навчитися заманювати бізонів?

— Молись, постуй, думай про свої сни, — швидко відповіла Суякі.

— Придивляйся до бізонів, стеж за ними, намагайся уявити собі, буцімто ти сам — бізон, — сказала мені Ахсанакі.

— Брате, слухайся обох порад, — сказала сестра, — а ми втрьох будемо насторожі. Але спочатку ти добудь нам м’яса.

— Небезпечно лишатися в цій долині, — втрутилась Суякі. — Тут нишпорять військові загони племен, що живуть на рівнинах.

Вона казала правду, і я вирішив покинути долину. Але спочатку кортіло мені побачити пастку привидів — ту, яку кроу вважали найкращою пасткою в країні.

— Ми піднімемося на скелі біля краю прірви і переночуємо там, а наступного дня підемо з цієї долини, — сказав я.

Ми рушили в дорогу, але обидві бабусі йшли за мною дуже неохоче.

Ще задовго до полудня ми підійшли до пастки. Тут долина раптово звужувалась, і обабіч річки вставали бескиди, — не такі високі, як біля річки Два Талісмани, але ще стрімкіші. Далі долина знову розширювалась.

Пастка містилася на північному березі біля підніжжя бескидів; такої великої пастки я ніколи ще не бачив. Багато зим минуло відтоді, як востаннє користувалось нею наше плем’я, але товсті колоди огорожі ще не погнили. Я подумав, що тут поміститься тисяча живих бізонів, не кажучи вже про ті сотні, які впадуть мертвими на дно прірви.

Я переліз через огорожу і пройшовся біля підніжжя скелі. Ступав я не по землі й камінню, а по настилу з кісток, рогів та ратиць. Не знаю, якої товщини був цей настил. Кості погнили і тріщали у мене під ногами, але роги й ратиці були ще тверді і тільки трохи потемніли.

Жінки, стоячи під огорожею, дивились на мене. Я повернувся до них і сказав, що піднімусь на вершину, а їм порадив іти до гаю на березі річки і там чекати мене. Багато років тому мисливці протоптали стежку, що вела з дна прірви нагору, на скелю, яка з другого боку спускалась полого і далі зливалася з рівниною. Я йшов стежкою і думав про те, скільки людей проходило тут у дні полювання. Піднявшись на вершину, я підійшов до кам’яних пасом, що починалися на краю прірви. Відстань між ними була значно більшою, ніж поміж пасмами біля пастки Два Талісмани. Глянувши в бік рівнини, я побачив ланцюг пагорбів та горбочків, що час від часу переривався. Я став спускатися схилом, мені хотілося побачити, де закінчуються ті пасма. Йшов д довго, тут кам’яні пасма були вдвічі довші, ніж біля нашої старої пастки, і відстань між ними дедалі більшала. Там, де закінчувались пасма, я побачив спуск у широку балку: де-не-де росли кущі, на дні балки блищала вода.

О, це була величезна пастка! Все плем’я мусило брати участь у полюванні, всі залягали за кам’яними пасмами, і ніхто не сидів склавши руки у вігвамі, коли заманювач вів бізонів до прірви.

Далі за балкою паслися стада. Сліди на траві повідомили мені, що сьогодні вранці стадо пройшло саме там, де я зараз стояв. О, якби я міг заманити його в пастку!

Було вже по обіді, коли я знову підійшов до центру пастки. Проходячи вздовж кам’яного пасма, я помітив, що купи каміння маленькі й лежать на великій відстані одна від одної. У мене розв’язався шнурок мокасина, я присів на землю, щоб зав’язати його, і раптом побачив біля ніг один із тих рідкісних священних камінців, які так високо цінує мій народ.

«Як потрапив сюди цей камінець? — здивувався я. — Безперечно, боги дарують мені його».

Я підняв камінець і сховав у мішок, де зберігав крем’яні наконечники стріл. Я був дуже задоволений своєю знахідкою. Еніскім — могутній талісман. Багато років тому наші предки помирали з голоду, тому що бізони покинули старі пасовища. Тоді одна дівчина знайшла такий камінець, і завдяки йому бізони повернулися з далеких країн, куди вони пішли, і весь народ було врятовано.