Джеймс Шульц - Ловець орлів

— Так, так! Це я! А ти…ти… О, скільки зим минуло, ми обидві постаріли. Я не знаю, хто ти.

— Суякі.

— Ти — Суякі! Ми були подругами. Разом гралися. О, Суякі, пожалій мене! Я така нещасна! — вигукнула незнайома бабуся.

— Не тужи, — сказала їй наша майже-мати. — Зараз ми поїмо, а потім ти нам розповіси, як це сталося, що через стільки зим ми зустріли тебе тут.

Сестра подала мені мою частку м’яса, і ми стали вечеряти, але обидві бабусі так розхвилювалися від зустрічі, що забули про голод.

— Розкажи нам, розкажи, як опинилась ти тут зовсім одна, — попросила Суякі.

— Я відчула, що повинна повернутися до людей мого племені й померти серед них, — відповіла стара. — Мій чоловік був доброю людиною; я його любила. Він помер місяць тому. Мала я сина, сильного й сміливого. Минулого літа, купаючись зі своїми друзями в Лосиній річці, він раптом скрикнув і пішов на дно; «підводний народ» узяв його в свої володіння. Коли помер мій чоловік, я зрозуміла, що не можу більше залишатися з кроу. Хто вони мені? Я їх ненавиділа. Про пікуні вони завжди говорили погано, обзивали їх боягузами, нікчемами. Якось я проходила повз вігвам, де бенкетували і курили вожді, й один із них вигукнув:

— Ха! Пікуні! Вони боязливі пси!

Почувши це, я так розсердилась, що зазирнула у вігвам і сказала:

— Якщо пікуні — боягузи, то чом ви не вертаєтесь у долину річки Міссурі, звідки вони вас вигнали? Адже це ваша країна, чи не так? Вона належала вашим батькам. Ну, тож заберіть її у боязливих пікуні!

Я побрела далі, а вони у відповідь не сказали мені жодного слова й довго сиділи мовчки. Я їх присоромила.

У мого чоловіка було багато родичів. Коли він помер, вони забрали всіх його коней і все майно, а мені залишили одного старого коня. Якось уночі я сіла на цього коня й поїхала на північ шукати рідне плем’я. Незабаром після того, як я перебралася через Лосину річку, кінь зник; на ніч я його прив’язала, а коли прокинулась на світанку, коня не було. Напевно, він обірвав мотузку й повернувся до свого табуна. Далі я йшла пішки; харчувалась сушеним м’ясом, а потім ловила білок і смажила їх на вогнищі.

— О, невже тобі не страшно було поневірятися одній? — спитала її моя сестра.

— Не страшно, але дуже важко. Я боялась померти раніше, ніж знайду своє рідне плем’я. Я б померла, якби не пощастило мені зустрітися з вами. Коли я переправлялася через Міссурі, погано зв’язані колоди мого плоту розсунулись, і їх понесло за течією, а разом з ними й мою ношу — лук, кремінь, ніж та мотузки, з яких я робила пастку на білок. Я повисла на одній із колод, мене ледве не занесло на пороги, але врешті-решт я добралась до берега.

— Це було давно? — спитав я.

— П’ять днів тому.

— А ми переправилися через Міссурі чотири дні тому. Прийшла б ти на день пізніше — застала б усе плем’я біля гирла Сонячної річки, — сказала їй Суякі.

— А де ж решта? Де вони? Чому ви залишились тут?

— Плем’я йде на північ торгувати з білими людьми, через сорок шість днів воно повернеться до гирла цієї річки, — відповів я і попросив розповідати далі.

— Я загубила кремінь і не могла розводити вогню. Не було в мене й мотузки для пасток. Я голодувала. Бродила міжгір’ями і шукала їстівне коріння. Одного разу, коли я відпочивала, поблизу почулися голоси. Я пробралась крізь чагарник і побачила, як ви троє здираєте шкуру з оленя. Я не могла почути, якою мовою ви розмовляєте; думала, ви — вороги, люди, що прийшли з-за гір. Коли ви пішли, я взяла гострий камінь і відрубала оленячу ногу. Поївши сирого м’яса, я пішла вашими слідами: хотілось дізнатися, хто ви. Оленячу ногу я взяла з собою. Я стара й недобачаю. Незабаром я загубила ваш слід. Довго блукала лісом, але не могла натрапити на слід…

— Коли ти вийшла на просіку, я побачив тебе й подумав, що ти — ворог, — перебив я. — Ми втікали від тебе.

— Он чому я нікого не знайшла біля вогнища! — вигукнула стара. — Я боялась підійти до нього і довго чекала. Нарешті підкралась ближче, коли вуглинки ще тліли, і першим, що я побачила, був ваш блискучий жовтий казанок. О, як я зраділа цій знахідці! У мене був вогонь, я могла зварити суп. Схопивши казанок, я побігла до річки й набрала води. Потім роздмухала жаринки і кинула в казанок шматок м’яса. Поки варився суп, я підсмажила кістки і з’їла мозок. «Якщо вороги мають прийти, нехай приходять, — думала я. — Але перед смертю я хоч поїм гарячого супу».

Вгамувавши голод, я стала розсудливішою. «їжі мені вистачить на багато днів, — подумала я. — Чи варто наражати себе на небезпеку і залишатись тут біля вогнища? Я прихоплю чимало м’яса і піду далі шукати рідне плем’я».