Джеймс Шульц - Ловець орлів

Вони розташувалися на галявині, і я міг добре роздивитися всіх, хто сидів біля багаття. їх було семеро: восьмий залишився вартувати на вершині скелі. Праворуч від мене жадібно скубли траву коні, яких вони відібрали в одного з племен, що жило по той бік гори. З вісімнадцяти коней четверо були стриножені; всі вони, за винятком одного маленького гнідого коника, були здорові, ситі. Двоє чи троє волокли по траві мотузку. Скубучи траву, вони поволі наближались до чагарника, де ховались жінки. Я стривожився. Коли вороги підуть по коней, нашу схованку, без сумніву, буде викрито. Я твердо вирішив пристрелити першого, хто рушить у мій бік.

Вгамувавши голод, воїни ближче поприсувалися до багаття і запалили люльку, пустивши її по колу. Потім усі вклалися спати. Я зрозумів, що вони дуже втомилися і, напевно, спатимуть до вечора, не змінивши вартового на скелі.

Довго дивився я на них. Закутані ковдрами, вони лежали нерухомо, наче мерці. Мені спало на думку, що жінки будуть занепокоєні моєю тривалою відсутністю і, чого доброго, вирушать у розвідку, щоб дізнатися, чи не потрапив я в біду. Тихенько поповз я назад. Коні паслися дуже близько від нас, і я не знав, що робити. Якщо я вмовлю жінок сховатися деінде, вартовий їх побачить, тільки-но вони вийдуть із гаю.

Тоді сяйнула мені одна думка, та саме цієї миті до мене підповзла сестра і шепнула:

— Чи не викрасти коней? Тоді вони нас тут не знайдуть.

Я теж подумав про це.

— Слухайте уважно, — звернувся я до жінок. — Вороги викриють нашу схованку, як тільки почнуть заганяти коней. Я знаю спосіб урятувати вас: я сам зберу коней і віджену їх далеко звідси. Вороги проснуться, кинуться за мною в погоню, а ви будете в безпеці. Як тільки вони підуть, переправляйтесь на другий берег і піднімайтеся на схил Плескатої гори. Там ви сховаєтесь серед кам’яних брил і будете мене чекати. Чекайте терпляче. Я повернуся через два — три дні, а оленини вам вистачить на кілька днів.

— А якщо ти не прийдеш… Ні, ні, про це я не говоритиму; я знаю, ти повернешся до нас, — сказала Суякі.

— Не бійся! Звичайно, я повернусь, — відповів я. — А зараз я мушу йти. Викрасти коней буде неважко; бачиш, деякі волочать за собою мотузку.

Я встав, засунув рушницю за пояс, витяг ножа і, підкравшись до одного із стриножених коней, перерізав ремінь. Підвівши голову, я розсердився, побачивши, що моя сестра перерізує пута другого коня. Знаком я наказав їй повернутися до жінок і бачив, як вона поповзла назад. Звільнивши двох інших коней, я схопив кінець однієї з мотузок, що тяглися по траві і, перехоплюючи її руками, тихенько підійшов до коня. Він не злякався, і я легко загнуздав його. За хвилину я вже сидів верхи.

Весь час поглядав я в той бік, де спали вороги. Потім став збирати коней, щоб вивести їх із гаю, й знову побачив сестру. Верхи на коневі вона заганяла тварин, що відбилися вбік.

Я під’їхав до неї:

— Злазь із коня! Не барися! І мерщій до Суякі! Але у відповідь вона лише похитала головою.

— Послухайся мене! Злазь із коня й біжи назад! — наказав я.

Але вона вперто хитала головою.

— Тоді я сам тебе зніму, — сказав я, впритул під’їжджаючи до неї.

— Якщо ти це зробиш, — прошепотіла сестра, — я закричу. Облиш мене. Тобі потрібна буде моя допомога.

Не знаю, як би я вчинив, але саме в цю мить один із ворогів прокинувся і щось крикнув своїм товаришам.

Нас помітили. Я бачив, як чоловік побіг до нас, дістаючи із сагайдака стрілу.

— Бачиш! Ти один не впораєшся. Я допоможу тобі вигнати коней! — крикнула Пітакі.

І я мусив погодитися з нею. Вона мала рацію: мені справді потрібна була її допомога.

Коні жадібно скубли траву й не хотіли рушати з місця! Ми кидались від одного до другого, шмагали їх мотузками, кричали, а загін ворогів був на відстані ста кроків. Один великий сивий кінь весь час зупинявся. Я боявся залишити його, бо верхи вороги могли нас догнати. Я схопив рушницю й пристрелив його. Постріл налякав інших коней; вони кинулися галопом саме тієї миті, коли в повітрі задзижчали стріли. Стріла впилася в стегно одного з коней. Поранена тварина заіржала з болю й шарпнулась уперед, злякані коні помчали швидше. Ми виїхали з гаю на берег річки.

— Сестро, ми врятовані — наші бабусі й ми з тобою! — крикнув я. — Але без тебе я б ніколи не зібрав коней.

— Ха! Я ж казала, що тобі знадобиться моя допомога, а ти мені не вірив, — засміялась Пітакі.