Джеймс Шульц - Ловець орлів

— Ну що ж! Спробуй їх покликати так, як учора, — швидко відповіла вона.

— Гаразд, я послухаю твоєї ради, хоч не сумніваюся в тому, що вони втечуть.

Ми втрьох піднялися на пагорб. Бізони були в улоговині, якраз поміж нами і наступним пагорбом. Майже всі тварини лежали на траві. Не було сенсу йти до них, бо вони помітили б мене здалеку. Довелося чекати, і чекали ми дуже довго. Пополудні бізони ліниво встали і, поскубуючи траву, рушили в наш бік. Очевидно, вони йшли на водопій до річки. Вгадавши їхній намір, я сказав, що чекатиму, аж поки вони підійдуть зовсім близько, і тоді спробую їх покликати.

Раптом Пітакі зойкнула, схопила мене за руку і показала на протилежний берег річки. Я озирнувся й побачив вершників — їх було п’ятнадцять чоловік, — які спускалися крутою стежкою між двома річками. Це був ворожий загін. Вершники гнали невеликий табун коней. Я був певен, що вони вчинили набіг на табір нашого племені.

— О, сину мій! — застогнала стара Суякі. — Можливо, вони забрали наших коней.

— Принаймні вони, нас пограбують, якщо помітять вігвам, — відповів я.

Вершники мчали крутою стежкою, рятуючись від переслідувачів, які, без сумніву, гналися за ними. Стадо бізонів, помітивши їх, кинулось тікати і мчало просто на нас. Нам нічого не залишалося робити, як швидше зійти з дороги.

— Тікаймо! — гукнув я. — Сховаймося у гаю!

— А військовий загін? Вони нас побачать, — заперечила Суякі.

Замість відповіді я сходив її за руку і побіг униз по схилу, слідом за сестрою, яка робила такі великі стрибки, що здалеку нагадувала якогось дивовижного птаха. Суякі не встигала за мною. Я взяв її на руки — вона була такою маленькою і легкою. Ми бігли до гаю; що біля підніжжя пагорба, і були вже близько, коли я почув тупіт бізонів, а схилом покотилося каміння й уламки скелі. Кілька каменів пролетіло у нас над головами, але я не зупинився, не озирнувся. Ще кілька кроків — і ми сховаємося за товстими стовбурами тополь. Пітакі вже забігла в гайок і, визираючи з-за дерева, кричала мені:

— Швидше! Швидше!

Раптом великий камінь ударив мене в руку, і я впав уперед, ударившись головою в дерево.

Згодом жінки сказали мені, що я довго лежав як мертвий. Коли я розплющив очі, біля мене сиділа Пітакі, тримаючи в руках зведену рушницю. Я відчув гострий біль у руці. З-за дерев вийшла Суякі і радісно зойкнула, побачивши, що я розплющив очі. Вона підбігла до мене й почала обнімати, а я скрикнув від болю.

— Моя рука! — стогнав я. — Напевно, у мене зламана рука.

Справді, рука була зламана. Суякі сказала, що ми повернемося у вігвам, і там вона перев’яже її, а я став розпитувати про ворожий загін.

— Їх тут не було, — відповіла вона. — Спустившись із пагорба, вони повернули й поскакали вздовж річки Берези. Вони бачили нас і, мабуть, вирішили, що тут, у гаю, перебуває великий табір. А бізони перейшли річку й покинули долину.

Ми повернулися у вігвам, і, коли мені зробили перев’язку, я ліг — у мене паморочилась голова. Суякі сіла на узліссі й стала чатувати, чи не з’явиться хтось із нашого племені. Без сумніву, наші воїни переслідували ворогів.

Надвечір удалині з’явились вершники. Суякі замахала ковдрою, і вони під’їхали до нас. їх було сорок чоловік. Натрапивши на сліди військового загону — з племені ассінібойнів, — вони їхали дуже швидко, і коні їхні втомилися. Дізнавшись від нас, що вороги вже далеко, пікуні вирішили припинити погоню.

— Ми повернемось додому, — сказали вони, — і приготуємося до набігу на ассінібойнів.

Я спитав, чи не допоможуть вони нам перевезтися до табору, і всі воїни запропонували своїх коней. Двоє вирушили на полювання, вбили бізона й принесли нам м’яса, а ввечері усі вклалися спати біля нашого вігвама. Вони довго гомоніли, лежачи коло багаття, і укладали плани наскоку на ассінібойнів, а я прислухався до розмов. Звісно, мені довелося розповісти про те, як я пробував заманити бізонів. Дехто засміявся, дехто казав, що тепер я повинен відмовитися від свого за-думу.

— Недаремно ти зламав руку. Це погана прикмета. Вона попереджає, що ти ніколи не станеш заманювачем бізонів!

— Смійтеся на здоров’я, — відповів я, — але я знаю, що рано чи пізно ви всі їстимете м’ясо бізонів, яких я заманю в пастку.

Рано-вранці ми спакували речі й вирушили в дорогу. Воїни, які віддали нам своїх коней, їхали по двоє на коні. Мене везли на безколісному візку, і коли ми в’їхали до табору, мені страшенно боліла зламана рука. Друзі Суякі допомогли їй поставити вігвам, а Пітакі зі своїми подругами принесла хмизу й води, розвела багаття і постелила. Мої друзі заходили у вігвам, цікавилися моїм здоров’ям, утішали мене. А я й не знав, що в мене стільки друзів — молодих і старих! Варто було захворіти хоч би задля того, аби дізнатися про це.