Джеймс Шульц - Ловець орлів

Пізно ввечері прийшов найвірніший мій друг — Не-Бігун. Він щойно побував на раді у вігвамі Самотнього Ходака, і Мала Видра обіцяв заманити у прірву ще одне стадо. Я розповів Не-Бігунові, що сталося після того, як ми з ним розлучилися біля річки Берези; розповів, як я двічі намагався заманити бізонів, і обидві мої спроби були марними. Я не розумів, де я помилявся. Не-Бігун вирішив, що я діяв як слід і мені залишається дізнатися тільки одне: який закличний звук треба вигукувати, щоб бізони пішли до мене. Ми довго думали-гадали, але відповіді так і не знайшли.

Йдучи додому, мій друг сказав:

— Знаєш, що ми зробимо? Тільки-но твоя рука заживе і ти зможеш ходити, ми вдвох підемо до Малої Видри й попросимо його сказати нам, чому бізони біжать до нього.

— Так, я піду з тобою, хай навіть мені доведеться рачки повзти до його вігвама! — відповів я.

Коли Не-Бігун пішов, я довго не міг заснути і розмірковував, чи відкриє нам Мала Видра свою таємницю.

Наступного ранку військовий загін залишив табір. Воїни йшли на ассінібойнів, щоб повернути наших коней і примусити ворогів заплатити скальпами за набіг. Ми з Не-Бігуном від цього набігу не постраждали. Військовий загін вступив у бій з ассінібойнами неподалік від їхнього табору. Троє наших воїнів загинуло, інші помстилися ворогам за набіг, захопили сім скальпів і замість наших п’ятдесяти коней забрали сотню. Та виправа пам’ятна для мене тим, що в бою

загинув Прадавній Борсук, ватажок загону і мій добрий друг, його вбили, коли він намагався врятувати одного з поранених.

Того вечора Не-Бігун послав свою дружину до Малої Видри дізнатися, чи можна нам прийти до нього. Той відповів, що буде радий нас бачити, і ми негайно вирушили до його вігвама. Дружина Малої Видри почастувала нас, і я розповів про свої невдалі спроби заманити стадо.

Мала Видра слухав уважно і часто хитав головою, ніби хотів сказати: «Погано, погано. Не так треба було робити». Але жодного разу не перебив мене. Коли я закінчив розповідь, Не-Бігун звернувся до нього з таким словом:

— Мала Видро, Дарувальнику Достатку, ми просимо твоєї помочі! Розкажи моєму юному другові, майже-си-нові, як ти заманюєш бізонів. Чуєш, ти, Дарувальнику Достатку! Наш заманювач помер; він пішов у країну Піщаних Пагорбів і нікому не відкрив своєї таємниці. В племені кайна ти єдиний заманювач. У наших братів, північних «чорноногих», немає жодного заманювача. На всі три племені ти залишився один. Не ми, мисливці, а ти, Мала Видро, постачаєш вдів і сиріт м’ясом. Подумай, раптом з тобою скоїться якесь лихо! Велике нещастя спіткає нас, якщо ми залишимося без заманювача. Я гадаю, що в кожному племені має бути не менше двох або трьох заманювачів. Так, два-три на кожне плем’я! І я прошу тебе відкрити таємницю моєму майже-синові. Вождю, ми принесемо тобі щедрі дари, якщо ти зробиш це для нас!

Старий довго мовчав. Він дивився на язик полум’я і крутив у руках люльку. Я ладен був крикнути йому: «Говори ж! Говори! Дай нам хоч якусь відповідь!»

Нарешті він підвів голову і сказав:

— Є частка правди у твоїх словах. Нам потрібний ще один заманювач… Так, один — два принадники на кожне плем’я. В дні моєї юності заманювачів було багато. Чому? Мабуть, тому, що тоді люди більше думали про вдів, сиріт і убогих, аніж про війни та набіги. Вони шукали й знаходили способи заманювання бізонів. Мені хотілося б розказати твоєму майже-синові, як я заманюю стадо, але боюся, що мій таємний помічник покине мене, коли я відкрию таємницю. Я не смію говорити про те, що я бачив уві сні, що відкрили мені священні тіні. Та ось що я можу зробити: в Апаука є очі, є вуха. Наступного разу, коли я буду заманювати стадо, він піде зі мною, побачить і почує все, що я роблю. Але нехай пообіцяє мені берегти таємницю.

— О, присягаю тобі! — вигукнув я.

— Ми дамо тобі щедру винагороду за цю послугу, — сказав Не-Бігун.

Старий витрусив попіл із люльки, а ми, подякувавши йому, вийшли з вігвама. Я був такий щасливий, що навіть не відчував болю в руці.

Я жадібно слухав щоденні повідомлення дозорців про стада, що паслися поблизу. Щодня вони бачили стада на півночі, заході й сході, але жоден бізон не наблизився до кам’яних пасом. Минуло багато днів. Знахарі дістали священні люльки і молили богів спрямувати стадо до пастки. Не лише вони — все плем’я молилося і приносило жертви. Думаю, що ми троє — Пітакі, Суякі та я — молилися найбільше. Найцінніші наші речі ми принесли у жертву богам.

Якось уранці дозорці повідомили, що з півночі наближається стадо. До вечора хвилювання охопило весь табір: у стаді був один великий білий бізон. Тієї ночі ніхто не спав. Білий бізон — священна тварина, і його шкуру ми хотіли принести в жертву Сонцю.