Джеймс Шульц - Ловець орлів

— Так, сину мій, я їх кликав, але я не можу навчити тебе цього заклику-приманки. Я навчився його уві сні й не смію говорити про нього. Якщо ти хочеш стати заманювачем, почни постувати і постуй доти, аж доки прийде до тебе в помічники хтось із далеких предків.

«Мабуть, він їх закликає жалібним криком, схожим на мукання теляти», — подумав я, вертаючись додому.

І я вирішив випробувати це на першому ж стаді, яке я спробую заманити.

Постувати я почав з вечора наступного дня. Залишивши табір, я піднявся до верхів’я річки і знайшов притулок серед бескидів на широкому виступі, що завис над річкою. Нижче росла одинока стара сосна, і вершечок її був майже на одному рівні з виступом. Уночі, коли вітер ущухав, я прислухався до дивних звуків і плюскоту води. Я думав, що в річці плюскоче «підводний народ», і звернувся до нього з молитвою так само, як і до інших богів.

Наступного дня ввечері великий білоголовий орел опустився на вершечок сосни. Я довго молився йому — молився мовчки, боячись його наполохати. Я сподівався, що тіні його предків перебувають десь поблизу, і у них я благав допомоги. Потім я заснув, і моя тінь блукала вночі, але помічник не приходив.

Нарешті на п’ятий день мені приснився віщий сон. Так, я тепер можу про нього говорити, бо згодом у мене з’явився інший таємний помічник. Уві сні моя тінь зустріла Першого Рибалку, і він обіцяв завжди мені допомагати. Вранці я прокинувся щасливий, спустився з бескиду до річки й напився вперше за чотири дні і п’ять ночей. Потім я пішов додому дуже повільно, бо дуже охляв від довгого посту.

До табору я наблизився саме тоді, коли ще одне стадо бізонів скочувалося з бескидів у пастку. Тріск, гуркіт супроводжував стадо, що котилося крутим схилом, і хмара куряви піднімалась над кудлатими тілами. Я довго дивився, і здавалось, що не буде кінця цьому живому потокові. Це було вражаюче видовище, яке не забувається. Якими могутніми чарами володів чоловік, що заманив стадо! Холодними зимовими днями, коли не можна було полювати, жінки куховаритимуть, приказуючи:

— Є у нас м’ясо, бо Мала Видра, Дарувальник Достатку, подбав про наше плем’я.

І не знайдеться в таборі жодного чоловіка, жінки чи дитини, хто б із вдячністю й любов’ю не говорив про заманювача.

Не підходячи до пастки, я повернувся в табір, увійшов до нашого вігвама й ліг. Хтось побачив мене і сказав сестрі, що я повернувся. Вона відразу прибігла і найперше спитала, чи я не голодний. Не чекаючи відповіді, принесла тарілку з пемміканом, сіла коло мене й стала годувати, наче дитину.

Увійшла стара Суякі.

— Вони дали нам двох бізонів! — вигукнула вона. — Але раніше, ніж узятися до роботи, я хотіла побачити тебе. Ну що, бачив ти добрий сон?

— Так, бачив. Я гадаю, тепер у мене є могутній помічник, — відповів я.

— Я також бачила віщий сон, — сказала Суякі. — Я блукала рівниною та біля річки, потім піднялася на вершину пагорба і присіла спочити. Вдалині я побачила хмари куряви і стадо бізонів, яке мчало до бескидів. Два круки сіли на дерево, один із них сказав другому: «Летімо за стадом! Молодий Апаук заманює стадо в пастку. Там вистачить і для нас з тобою». Коли вони полетіли, я побачила загоничів, які бігли за стадом, побачила бізонів, що скочувались у прірву. А потім моя тінь знов увійшла в моє тіло, і я прокинулась. Сину мій, це віщий сон! Я знаю, що ти станеш заманювачем бізонів.

— Я теж певен цього, — сказав я їй. — Коли ви з сестрою висушите м’ясо, ми втрьох підемо з табору, і там, на рівнині, я спробую заманити стадо.

Вони вернулися до пастки, а я довго лежав і думав про майбутнє. Одна думка пригнічувала мене: я не мав жодної кулі до рушниці, відібраної у «проткнутих носів». Червоні Куртки, торговці з півночі, продавали кулі завеликі для цієї рушниці. А мені не хотілося б вирушати в дорогу без рушниці, пороху та куль. Раптом мені сяйнуло попросити Вставай-Вовка, білого хлопця, який жив у вігвамі Самотнього Ходака, зробити для мене кілька куль. Він прожив із нами близько року й добре говорив нашою мовою.

Того ж вечора я пішов до нього й показав рушницю. Він узяв свій патронташ і вклав у мою рушницю кулю. Вона виявилась саме того калібру, який був мені потрібний. З двадцяти куль, що були в його патронташі, він віддав мені десять. Який я був йому вдячний! Відтоді почалася наша дружба, що тривала понад шістдесят зим. Ні разу ми з ним не сварилися, і я цим пишаюся.

Поки жінки сушили м’ясо, я часто розмовляв із Не-Бігуном. Він знав, що я хочу стати заманювачем, і давав мені добрі поради. Було вирішено, що він допоможе нам перевезти вігвам на рівнину, де я збирався заманювати бізонів, а потім відведе моїх коней назад, до табору. Ввечері, напередодні того дня, коли ми мали рушати в дорогу, я зайшов у вігвам Малої Видри й поділився з ним моїми надіями.