Джеймс Шульц - Ловець орлів

Хай там що було, але його заклик подіяв на бізонів. Одна з корів, розштовхуючи передніх, клусом побігла до пагорба, решта подались за нею. Заманювач повернувся й щодуху помчав до улоговини; бізоняча шкура метляла і лопотіла в нього на спині. Добігши до горбочка на краю улоговини, він озирнувся. Стада ще не було видно.

Нарешті з’явилася стара корова, а за нею і все стадо. Бізони зупинилися на вершині пагорба, а заманювач став знову кружляти й підстрибувати на очах у тварин. Потім він повторив свій заклик, і все стадо спочатку клусом, потім чвалом побігло до улоговини. Мала Видра спустився в улоговину, перетнув її і піднявся на плоскогір’я, а бізони — їх було не менш як чотириста — бігли за ним і швидко його доганяли.

Заманювач порівнявся з купою каміння, за якою я лежав, і незабаром все стадо промчало повз мене. Попереду бігли корови і молоді бички, за ними — малюки, а позаду гладкі старі бики. Тільки ватажкам стада була відома мета цієї погоні — їм хотілося побачити зблизька цю дивовижну, схожу на бізона істоту, що втікала від них. Може, якась стара корова сприйняла його за свого зниклого малюка, забувши, що його давно роздерли вовки.

Тільки-но бізони промчали повз мене, я вискочив із засади й погнався за ними, голосно репетуючи і розмахуючи ковдрою. Інші загоничі зробили так само: вискакували із-за кам’яних пасом, як тільки стадо пробігало повз них. Спочатку нас побачили тварини, що бігли ззаду, — вони злякались і стали напирати на передніх. Тим часом Мала Видра повернув убік і підбіг до кам’яного пасма, яке тяглося на північний захід. Усі загоничі, що ховалися за цим пасмом, зірвалися на ноги, а ватажок стада — велика стара корова — повернув на схід, але й тут шлях перепинила низка загоничів, котрі вибігли з-за другого пасма. Вільною лишалась дорога на південь, до прірви.

Переслідуючи Малу Видру, бізони бігли клусом, але тепер, налякані криками, помчали чвалом. Тупіт копит нагадував гуркіт грому. Тварини толочили суху землю, і над ними сивою хмарою зависла пилюка. Крізь завісу куряви ми, біжучи позаду, бачили, як вискакують із засади загоничі, що ховалися за камінням на краю прірви.

Я наздогнав Малу Видру; він ішов поволі й ледве переводив подих. Я заговорив до нього, але він не відповів мені. Старий не зводив очей із загоничів і стада, і я збагнув, що він вимолює у богів успішного завершення справи.

Здійнявся вітер і розігнав хмару куряви. Коли пилюка вляглася, ми побачили людей, що юрмилися над краєм прірви. Кілька старих бізонів звернули на схід і на захід, уникаючи загибелі, а стадо зірвалося з кручі. Корови, бики, молодняк і малюки — всі вони зірвалися з бескиду й скотилися вниз.

— Боги зласкавилися над нами! — вигукнув Мала Видра. — Я знову наповнив пастку м’ясом.

Ми прискорили ходу і, підбігши до краю прірви, глянули вниз. Сотні мертвих і вмирущих тварин лежали на землі, але деякі були цілісінькі. Злякано метались вони увсебіч, натикаючись на високу загорожу, а воїни стріляли у них із луків. Жінки й старі сиділи на загорожі, перегукувались, сміялися, співали, показували один одному найбільших тварин. Діти кликали матерів, собаки гавкали і вили, а крутою стежкою спускалися з плоскогір’я загоничі білувати туші.

— Іди з ними й візьми, що тобі належить, — сказав мені Мала Видра. — А я залишусь тут. Радісно мені дивитися на людей, що працюють у пастці. Тепер вони дуже щасливі.

— А ощасливив їх ти, — озвався я. — Моє рішення тверде: я також буду дарувальником достатку.

У загорожі я відшукав сестру, стару Суякі й дружину Не-Бігуна; вони краяли тушу великого гладкого бізона. Я допоміг їм занести м’ясо до табору, і ми смачно попоїли. Решту м’яса жінки порізали на довгі тонкі смужки для сушіння.

Того вечора в таборі м’ясо було розвішане всюди на шнурках, розкладене на помостах із гілок, а в кожному вігвамі жінки шкребли шкури, зчищаючи з них жир. Мала Видра обіцяв заманити у пастку ще багато сотень бізонів, щоб протягом довгої зими ми не мали нужди ні в їжі, ні в одязі.

Пізно ввечері я зайшов у його вігвам. Він зустрів мене привітно, але я довго не зважувався поставити йому запитання, яке не давало мені спокою. Нарешті я пробурмотів:

— Мала Видро, я стежив за тобою цілий ранок, я бачив усе, що ти робив, але заклику твого не чув. Адже ти кликав бізонів?

Він усміхнувся і лагідно відповів: