Джон Ґрифіт Чейні - ДЖЕК ЛОНДОН. ТВОРИ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ. ТОМ ТРЕТІЙ

Але нікому більше він не дозволяв так із собою гратися. Та ніхто інший і не наважувався. На першу-бо спробу зазіхнути на його гідність він застережливо гарчав і наїжувався без ніяких смішок. Коли він дозволяв своєму господареві жартувати з собою, то це ще зовсім не означало, що він звичайний собі пес, який може любити всякого й дозволяти будь-кому жартувати й гратися з собою. Білозуб любив усією душею й не хотів розмінювати свою любов на дрібниці.

Відон Скотт часто їздив верхи, і Білозуб уважав за свою повинність завжди бігти з ним. На Півночі він виявляв свою вірність і відданість людині, працюючи задля неї в збруї. На Півдні ж санок не існувало і собаки не носили на спинах вантажу, тож йому лишалось одно тільки — бігти за конем, що ним їхав господар. Він міг невтомно, без ніякого напруження, пробігати так цілісінький день своєю легкою і рівною вовчою бігою. Покривши часом яких п’ятдесят миль, він усе так само жваво мчав і далі попереду коня.

Завдяки цим поїздкам верхи Білозуб осягнув ще один спосіб виявнювати свої почуття. Цікаво, що скористався з цього способу він тільки двічі за все життя. Вперше тоді, коли господар саме хотів навчити свого расового баского коня, щоб, сидячи на сідлі, можна було відчиняти й зачиняти хвіртку. Кілька разів господар пробував це зробити, але кінь усе лякався, поступався назад і вбік. Щодалі більше нервуючись, кінь раптом став дуба.

Господар острогами примусив його стати рівно; тоді кінь почав хвицатися задніми ногами, Білозуб стежив за тим, що діялось йому перед очима, і дедалі дужче непокоївся,— аж нарешті не витримав, підскочив наперед коня й сердито на нього загавкав.

Після того він часто пробував знову загавкати, і господар заохочував його, але все надаремно. Загавкав він ще тільки один раз, і то коли господаря з ним не було.

Якось Відон Скотт верхи мчав через поле, коли враз із-під самих ніг коневі вискочив заєць. Кінь, перелякано сахнувшись убік, спіткнувся; господар вилетів з сідла, впав і зломив собі ногу. Білозуб розлютувався й кинувся б до горла коневі, якби не спинив його господарів голос.

— Додому! Ану, додому! — наказав Відон Скотт, переконавшись, що ногу зламано.

Білозуб не хотів його покидати. Господар думав написати записку, одначе, обшукавши кишені, не знайшов ні олівця, ні клаптя паперу. Тоді він знову наказав собаці бігти додому.

Білозуб тужливо на нього подивився, відбіг трохи, потім вернувся й тихенько заскавучав. Господар заговорив до нього лагідно, але серйозно. Білозуб нащулив вуха й напружено вслухався.

— Усе гаразд, друже! Тільки біжи додому,— казав Відон Скотт.— Біжи й скажи їм, що трапилось. Ну, біжи швидше, вовче! Марш додому!

Слово «додому» зрозуміле було Білозубові. І хоч він більше нічого не зрозумів з мови господаря, йому стало ясно, що він повинен вернутись додому. Він обернувся й неохоче потрухцював назад, проте за яку хвилину завагався й озирнувся через плече.

— Додому! — почув він гострий наказ і цим разом уже скорився.

Ціла родина сиділа на веранді й тішилась вечірньою прохолодою, коли прибіг захеканий і весь у куряві Білозуб.

— Відон вернувся,— сказала господарева мати.

Діти радісним криком повітали Білозуба й кинулися до нього. Обминаючи їх, він вибіг на веранду, але вони загнали його в куток поміж гойдалкою та поручнями. Він загарчав, пробуючи вирватись на волю.

Дружина Скоттова стурбовано подивилася в той бік.

— Я все ніяк не можу збутися страху за дітей, коли вони з ним,— сказала вона.— Мені все здається, що колись він таки накинеться на них.

З розгніваним гарчанням Білозуб вискочив із кутка, збивши з ніг обох дітей. Мати покликала їх до себе і, заспокоюючи, сказала, що не треба надокучати собаці.

— Вовк завжди буде вовком,— зауважив суддя.— Йому не можна йняти віри.

— Та він же не зовсім і вовк,— обізвалась Бет, стаючи за братом.

— Це тільки Відон так собі думає,— відповів суддя.— Він гадає, що в ньому є собача кров, але ж він сам каже, що напевне цього не знає. А коли на нього глянути...

Він не скінчив речення, як Білозуб зупинився перед ним і загарчав.

— Пішов геть! На місце! — наказав суддя.

Білозуб повернувся до дружини господаря. Вона скрикнула з переляку, коли він схопив її зубами за одежу й потяг так, аж тонка матерія роздерлась. Тепер уже всі звернули увагу на дивну поведінку Білозуба. Він перестав гарчати і, підвівши голову, пильно дивився на людей. Горло йому судомно стискалося, але жодного звуку не вийшло з нього. Усе його тіло напружилось так, ніби він хотів щось сказати і не міг.