Джон Ґрифіт Чейні - ДЖЕК ЛОНДОН. ТВОРИ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ. ТОМ ТРЕТІЙ

Одного разу перед його очима, на тій-таки луці, Дік погнався за зайцем. Господар дивився на те, і мало що не заборонив йому, ба навіть і його, Білозуба, послав услід за Діком. Отже, цей закон на зайців не поширюється, як зрозумів Білозуб. Виходить, що між ним, Білозубом, і всіма свійськими тваринами не повинно бути ніякої ворожнечі, і якщо не приязнь, то вже нейтралітет — неодмінний. Решта, одначе, живих істот — білки, перепілки, зайці, що лишились вірні Пустелі й не покорилися людині,— були законною здобиччю кожному собаці. Боги боронили тільки свійських тварин і не дозволяли, щоб поміж ними існувала смертельна ворожнеча. Право на життя й на смерть мали тільки боги, і це право вони ретельно оберігали.

Життя в долині Санта-Клара було далеко не таке просте, як на Півночі. Серед заплутаних і складних обставин нового життя він мусив найперше — стримувати свої поривання. Ця врівноваженість мала бути непомітна, як павутина на вітрі, і водночас тверда, як криця. Життя тут мало тисячу облич, і Білозубові доводилося на це зважати. Коли він біг за екіпажем у Сан-Хозе чи никав довкола, поки екіпаж спинявся, життя пливло повз нього мінливим, широким і глибоким потоком, воно збуджувало й хвилювало його і вимагало, щоб він раз у раз, і то миттю, пристосовувався до нього і майже завжди гамував свої природні інстинкти.

У м’ясних крамницях висіло багато м’яса. Дуже легко було схопити те м’ясо — але ж такого не дозволялося. У тих будинках, куди заходив господар, пирхали на нього коти, що їх годі було займати. Скрізь на нього гарчали собаки, а він не смів відповісти на це, як слід. Ще й більше,— сила-силенна людей, що проходили тротуарами, завжди звертали на нього увагу. Вони спинялися, показували на нього пальцями, розглядали його, заговорювали до нього і навіть гладили його. А він мусив терпіти всі ті непевні доторки чужих рук. Щоправда, терплячості Білозуб уже набрався. Він і свою незграбність та сором’язність зумів уже подолати, навчившися з належною гідністю сприймати увагу чужих богів. Він поблажливо відповідав на їхню поблажливість. Проте завше в Білозубові було щось таке, що не допускало великого панібратства, і люди, поплескавши його по голові, ішли собі далі, задоволені й горді своєю хоробрістю.

Але часом Білозубові велося дуже тяжко. Приміром, коли він біг за екіпажем у передмісті Сан-Хозе, хлопці з усіх сторін починали кидати в нього камінням, а він не смів погнатися за ними й задати їм доброго бобу. Йому доводилось тлумити в собі інстинкт самоохорони, і він таки це робив, бо ставав уже свійський і цивілізований.

А притім Білозуб не зовсім був задоволений таким станом речей. Він не мав виразного поняття про безсторонність і чесність, але ж у кожній живій істоті є певний інстинкт справедливості, і цей інстинкт обурювався в Білозубові, коли він не смів сам себе боронити від цих хлопців. Він забув, що в його договорі з богами передбачено й те, що боги повинні дбати за нього й боронити його. Проте господар цього не забув і одного разу вискочив з екіпажа з прутом у руці й порозганяв хлопців. Потім вони вже ніколи не кидалися камінням. Білозуб зрозумів це і був задоволений.

Трапився якось ще один подібний до цього випадок. По дорозі в місто, на перехресті, стояв салун. Тут завше вешталося троє собак, що завели собі звичай кидатись на Білозуба, коли він пробігав повз них. Відон Скотт знав його убійчий спосіб битись, через те повсякчас умовляв у нього, що він не сміє гризтися з собаками. Білозуб добре зрозумів цей закон, та все ж тяжко страждав щоразу, пробі-гаючи повз салун. Правда, його хиже гарчання стримувало собак на певній відстані, але вони бігли за ним, гарчали, гавкали й усяково йому дошкуляли. Так тяглося доволі довго. Люди, що сиділи в салуні, під’юджували собак проти Білозуба, а раз то й відверто нацькували їх на нього. Тоді господар зупинив коні.

— Візьми їх! — сказав він Білозубові.

Той навіть не повірив одразу,— він подивився на господаря, потім на собак і знов допитливо й пильно глянув на нього. Скотт кивнув головою:

— Візьми їх, друже! Покажи-но їм!

Білозуб не вагався більше. Він повернувся й мовчки кинувся на ворогів. Усі троє собак зустріли його одностайно. Та вмить усе перемішалось, чути було тільки виття, гарчання й клацання зубів. Знялася хмара куряви й зовсім заховала поле бою. За кілька хвилин двоє собак уже корчились на дорозі в передсмертному конанні, а третій чимдуж тікав. Перескочивши через канаву й огорожу, він побіг у поле, а Білозуб гнався за ним, як вовк, швидко й нечутно, ледве землі торкаючись. Серед поля він наздогнав його й загриз.