Джон Ґрифіт Чейні - ДЖЕК ЛОНДОН. ТВОРИ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ. ТОМ ТРЕТІЙ

Та все це ні до чого. Я так хутко тікав з камбуза, що в мене прикро заболіло коліно, і я безпорадно впав на палубу. Але кок і не думав гнатися за мною.

— Ач, як дременув, ач як! — чув я за собою його голос.— І це з хворою ногою! Ходи назад, бідний мазунчику! Годі, я вже тебе не чіпатиму.

Я повернувся і взявся до роботи; на цьому справа й закінчилася, проте тільки тим часом. О сьомій годині я подав сніданок у кают-компанію. Шторм, видно, стих уночі, але море ще дуже хвилювало й вітер був досить свіжий. Вітрила поставлено було ще за попередньої вахти, і «Привид» швидко мчав на всіх вітрилах, опріч двох топселів і бом-клівера. Як я чув з розмов, ці троє вітрил мали поставити зараз же по сніданку. Я дізнався, що Вовк Ларсен хотів якнайкраще використати шторм, який гнав нас на південний захід, до тієї частини океану, де можна скористатись північно-східним пасатом. То вже був цілком надійний вітер, і під ним капітан сподівався пройти більшу частину дороги до Японії: спуститись на південь до тропіків, а тоді, досягши узбережжя Азії, повернути знову на північ.

Після сніданку я мав ще одну неприємну пригоду. Поперемивавши посуд, я вигріб із пічки попіл і поніс на палубу викинути в море. Вовк Ларсен і Гендерсон стояли поблизу штурвального колеса й про щось розмовляли. За штурвалом був матрос, Джонсон. Прямуючи до навітряного борту, я помітив, що він раптом шарпнув головою. Я помилково подумав, що то він пізнав мене і привітався. Насправді ж він хотів попередити мене, щоб я не кидав попелу проти вітру. Не вбачаючи в цьому ніякого лиха, я поминув Вовка Ларсена й мисливця і висипав попіл за борт. Вітер поніс його назад, і не тільки на мене, але й на Гендерсона та на капітана. Ту ж мить Ларсен копнув мене ногою, як собаку. Я й не уявляв, що біль від удару може бути такий сильний. Я похитнувся і напівпритомний сперся на рубку. Все попливло в мене перед очима, мене занудило, і я насилу-насилу дотягся до борту. Але Вовк Ларсен не звертав уже уваги на мене. Він струсив попіл з одежі і провадив далі розмову з Гендерсоном. Йогансен, що побачив усе це з корми, послав двох матросів змити палубу.

Пізніше, того самого ранку, мене чекала зовсім інша несподіванка. За вказівкою кока я пішов до каюти Вовка Ларсена прибрати там і заслати койку. Біля стіни, в головах, була полиця з книжками. Глянувши, я здивувався, бо прочитав такі імена, як Шекспір, Теннісон, Едгар По і Де-Квінсі 5 5 Де-Квінсі, Томас (1785—1859) — англійський письменник-романтик, прозаїк та критик. Тіндаль, Джон (1820—1893) — англійський фізик. Проктор, Рі-чард (1837—1888) — англійський астроном. Булфінч, Томас (1796—1867) — американський письменник. . Були там також наукові праці і, зокрема, таких авторів, як Тіндаль, Проктор * і Дарвін. Були книжки і з астрономії та фізики. Крім того, я побачив «Міфічний вік» Булфінча *, «Історію англійської та американської літератури» Шоу, «Природничу історію» Джонсона у двох великих томах і кілька граматик — Меткафа, Ріда і Келога. Я аж осміхнувся, коли побачив примірник «Англійської мови для проповідників».

В моїй уяві ніяк не в’язалися ці книжки з особою власника, і я не міг не сумніватися, чи він їх читав. Але, прибираючи койку, я знайшов під укривалом том творів Браунінга в кембриджському виданні. Ларсен, певно, гортав його перед сном. Книжка була розкрита на вірші «На балконі», і я помітив, що деякі рядки підкреслено олівцем. Судно гойднулося, книжка впала з койки, і з неї вилетів клаптик паперу, весь розписаний якимись геометричними фігурами та підрахунками.

Отже, цей страшний чоловік не такий-то вже й дикун, попри всі свої брутальні вчинки. Він зробився для мене загадкою. Як один, так і другий бік його вдачі, взяті зокрема, були цілком зрозумілі, але сполучення їх зовсім збивало з пантелику. Я ще раніше завважив, що мова його досконала,— він зрідка тільки вживав який не зовсім поправний зворот. Звичайно, в розмові з матросами й мисливцями він, бувало, вдавався до морського жаргону, але з тих небагатьох слів, що він говорив до мене, мова його виглядала чистою й правильною.

Цей другий бік, який я відкрив у Вовкові Ларсені, дещо підбадьорив мене, і я зважився сказати йому, що в мене пропали гроші.

— Мене обікрадено,— звернувся я до нього трохи пізніше, коли він один прогулювався на кормі.

— Сер,— поправив він не різко, але твердо.

— Мене обікрадено, сер,— поправився я.

— Як це трапилося? — спитав він.

Тоді я розповів усе — як моя одіж сушилася в камбузі і як потім кок мене трохи не набив, коли я сказав йому про гроші.