Джон Ґрифіт Чейні - ДЖЕК ЛОНДОН. ТВОРИ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ. ТОМ ТРЕТІЙ

Що було зі мною далі на звіробійній шхуні «Привид», коли я силкувався пристосуватись до нового оточення,— то ціла повість про мої муки й упослідження. Магрідж, якого матроси називали «доктором», мисливці— «Томмі», а капітан — «коком», відразу став не той. Зміна мого становища викликала відповідну зміну і в його поводженні зі мною. Перше улесливий і запобігливий, тепер він зробився зарозумілий і сварливий. Звісно ж, я вже не був вишуканий пан із шкірою «ніжною, як у панночки», а звичайний, нічого не вартий юнга.

Кок з великого розуму став вимагати, щоб я його називав не інакше, як «пан Магрідж», а сам, коли знайомив мене з моїми обов’язками, вівся просто нестерпно. Окрім роботи в кают-компанії та чотирьох маленьких каютках, що прилягали до неї, я мав ще допомагати йому в камбузі. Бувши цілковито необізнаний у таких справах, як чищення картоплі та миття каструль, я давав йому привід без кінця кпити з мене і глузливо дивуватися. Він і знати не хотів, чим я був раніш або, краще сказати, в яких умовах я виріс і звик жити. І мушу визнати, що вже під кінець першого дня я зненавидів його так, як нікого доти.

Той перший день був ще й тим тяжчий для мене, що «Привида», на якому було взято всі рифи (що це означає, я дізнавсь лиш багато пізніше), люто шпурляв «скажений», як висловився пан Магрідж, зюйд-ост. О пів на шосту я, за його вказівками, накрив на стіл у кают-компанії, закріпивши відповідним чином посуд, як те робиться за бурхливої погоди, а тоді почав носити з камбуза їжу. При цій нагоді не можу не розповісти про своє перше знайомство з морським столуванням.

— Гляди тільки, бо змиє! — напутив мене пан Магрідж, коли я виходив з камбуза, несучи в одній руці великого чайника, а на другій — кілька щойно спечених хлібинок.

Один мисливець, довготелесий чолов’яга на прізвище Гендерсон, якраз ішов з «четвертого класу» (так жартома називали мисливці свій кубрик на шкафуті) до кают-компанії. Вовк Ларсен стояв на кормі й курив свою незмінну сигару.

— Он іде! Тримайся, а то вихлюпне! — гукнув кок.

Я спинився, бо не знав, що таке йшло. Двері до камбуза грюкнули, зачинившись. Потім я побачив Гендерсона, як він, наче божевільний, стрибнув і, вчепившись за снасті, спритно подерся вгору, аж поки опинився у мене над головою. А над бортом високо піднялась величезна хвиля з пінявим хребтом і вже нависла просто наді мною. Мозок мій працював повільно — все було нове, незнайоме. Я тільки зрозумів, що мені загрожує небезпека, і стояв, не знаючи, що робити. Тоді Вовк Ларсен гукнув мені з юта:

— Хапайся за щось, ти, Гампе! 1 1 Кокні — назва, часто стосована до лондонського простолюду.

Та було вже пізно. Я кинувся вчепитись до вантів, але ту саму мить мене прибила водяна лавина. Що було далі,— не пам’ятаю, все переплуталось. Я був під водою, захлинався й задихався. Раптом з-під ніг мені втекла опора, мене перекинуло раз, ще раз і понесло хтозна-куди. Кілька разів я вдарився об щось тверде й дуже забив собі праве коліно. Та враз повідь спала, і я зміг перевести дух. Мене відкинуло з навітряного борту за камбуз, повз люк у кубрик до шпігатів завітряного борту. Забите коліно страшенно боліло. Я не міг стати на ногу, принаймні так мені здавалося, і був певний, що зламав її. Але кок позаду вже гукав мені крізь відчинені двері:

— Гей, ти! Ще довго товктимешся? Де чайник? Мабуть, уже десь за бортом? Шкода, що голова твоя вціліла!

Насилу-насилу я звівся на ноги. Чайник був у мене ще в руках. Я пошкутильгав до камбуза і віддав його кокові. А він розкричався, чи то справді з люті, чи то вдаючи лютого,— не знаю:

— Ач, розпустив слину! На що ти здатний, хтів би я знати? Га? На що ти здатний? Не може навіть донести чаю, щоб не розлити! А тепер мені морочся ще раз. Ти що там сопеш? — напався він знову на мене, ще лютіше.— Забив ніжку, бідний мазунчику!

Я не сопів, хоч моє обличчя, може, й кривилося від болю. Я зібрав усю силу волі, зціпив зуби і, накульгуючи, почав ходити туди й сюди, від камбуза до кают-компанії й назад, і вже без пригод. Цей випадок збагатив мене на дві речі: на забите коліно, з яким я потім місяцями мучився, і на прізвисько Гамп, що дарував мені з юта Вовк Ларсен. Відтоді я не знав на шхуні іншого ймення, а згодом і сам звик до нього й уже не думав про себе інакше, як про Гампа, ніби я зроду так звався.

Це була нелегка робота — подавати страву до кают-компанії, де сиділи Вовк Ларсен, Йогансен і шестеро мисливців. Хоч би тим, що в цій невеличкій кают-компанії ходити навколо стола, як це мені доводилося, було дуже важко, а надто в хитавúцю. Але найбільш мене вражало те, що люди, яким я прислуговував, анітрохи не співчувають мені. Злегка торкаючись руками коліна, я відчував крізь штани, як воно опухло й набрякло, я був хворий, від болю мені паморочилося у голові. В дзеркалі, що висіло в кают-компанії, я бачив своє обличчя — бліде, страшне, спотворене болем. Усі напевне знали, від чого то, але ніхто мене не жалів, ніхто не помічав, і я був майже вдячний Вовкові Ларсенові, коли він після обіду (я саме перемивав посуд), сказав мені: