Фенімор Купер - Останній з могікан

З усіх тубільців один лиш Чингачгук вівся інакше. Погляд його ані змигнув за весь час, жоден м'яз не здригнувся на лиці навіть у найпатетичніші моменти співу. Холодні й непорушні останки синові — це було все для нього; крім очей, усе, здавалося, завмерло в ньому, щоб востаннє погляд його міг натішитись обличчям сина, якого він так сильно любив і якого він уже ніколи більше не побачить.

По закінченні співу з натовпу повільно виступив вояк, уславлений своїми подвигами, а надто в останній битві, людина суворої та поважної постави. Він підійшов і зупинився перед небіжчиком.

— Чом ти покинув нас, о гордосте делаварів? — запитав він, звертаючись до мертвого Анкеса, так наче той і досі мав здатність чути. — Твоє життя було немов сонце, що тільки-но з-за дерев проглядає, твоя слава яскравіша за сонце ополудні. Тебе вже немає, молодий войовниче, але сотня вайандотів очищує від терня твою дорогу до світу духів. Хто, бачивши тебе в бою, повірив би, що ти можеш умерти? Хто перед тобою показав Уттаві, як битись треба? Твої ноги були мов орлині крила, твої руки дужчі за гілля сосни, що пада згори, а голос подібний до голосу Маніто, коли він промовляє в хмарах. Язик Уттави безпорадний, — додав він, сумовито озираючись, — а на серці йому без міри тяжко. Гордосте делаварів, чом ти покинув нас?

За Уттавою підходили інші вояки, один по одному, аж поки майже всі найвизначніші старшини племені віддали данину поваги загиблому молодому ватагові, — хто піснею, а хто словом. Коли з цим було скінчено, знов запала глибока й мертва тиша.

Але за хвильку почувся якийсь глухий тихий звук, наче відгомін далекої музики, на вухо сприйнятний і водночас такий невиразний, що годі збагнути, звідки він доноситься. Потім до нього почали додаватись усе нові згуки, щораз вищим тоном, і поволі вони стали переходити в протяглі вигуки, а зрештою і в слова. Уста Чингачгукові розтулились, і стало ясно, що це жалобний спів батька. Хоч ніхто не обернув погляду до Чингачгука, ані не виявив найменшого нетерпіння, з того, як підвели всі голови в його бік, видно було, що слухають його з такою напруженою увагою, як раніш тільки одного Таменунда слухали. Та даремно вони натужили слух. Голос Чингачгука, ось тільки-но такий дзвінкий, що й слова давалося розрізнити, ставав дедалі слабший і тихіший, немовби згуки ті відносив геть легкий подих вітру. Уста сагаморові зімкнулися, і він завмер на місці, застиглим поглядом і скам'янілою поставою нагадуючи створіння, якому всемогутній вділив людського образу, та не дав живої душі. Делавари з цих прикмет зрозуміли, що друг їхній навіть силою волі не годен притлумити свій біль, і, переставши до нього дослухатись, з притаманною їм чуйністю всю свою увагу звернули на погреб дівчини-чужинки.

Один із старших ватагів дав знак дівчатам, які стояли ближче до тіла Кори. Дівчата слухняно піднесли мари на рівень плечей і рушили повільною розміреною ходою, співаючи при тім ще одну погребову пісню в честь небіжчиці. Гемет, що пильно приглядався до цього поганського, мовляв, обряду, схилив голову до напівпритомного батька й прошепотів:

— Вони несуть останки твоєї дитини. Ходімо й ми, щоб її хоч поховано за християнським звичаєм.

Манро сахнувся, мовби на звук сурми в судний день, і хутко й стривожено озирнувся. Тоді схопився на рівні ноги й рушив за скромною процесією, сам по-вояцькому випростуваний, але страждаючи, як тільки може страждати батько по вмерлій дитині. Друзі оточили його, — пройняті горем занадто сильним, щоб назвати це просто співчуттям. Навіть молодий француз і той пристав до походу, глибоко схвильований передчасною смертю такої миловидої істоти. А коли й остання і найпокірніша індіянка прилучилася до процесії, що тільки на перший погляд здавалась безладною, — вояки-ленапи знов зімкнулися кільцем довкола постаті Анкеса, такі ж мовчазні й поважні, як і перше.

Для могили Кори вибрано було невеликий пагорок, де росло кілька молодих привабливих сосон, що відкидали від себе сумовиту тінь. Зійшовши туди, дівчата поставили на землю свою ношу і з чисто індіянською терплячістю та вродженою стриманістю стали чекати від близьких Кориних якого-небудь знаку, що вони задоволені переведеним обрядом. Нарешті розвідник, котрий один з білих знав їхній звичай, сказав по-делаварському:

— Доньки мої добре зробили. Білі люди дякують їм.

Задоволені цією похвалою, дівчата поклали тіло в невибагливо, але не без смаку зроблену труну з березової кори і опустили його в похмуру й останню оселю. Так само просто й мовчки довершили і решту церемонії — засипали могилу, притрусивши свіжу землю листям та хмизом. Але по тому ці добрі створіння завагалися в непевності, чи й далі мають вони чинити згідно з індіянським звичаєм. Тут розвідник знов до них звернувся: