Фенімор Купер - Останній з могікан

Оселі стояли порожнем. Все, що було живого, зібралося у велике коло на галявині неподалік селища. Чоловіки й жінки, люди різного віку та становища в племені, різних зайнять — порушувані спільним почуттям, вони утворили суцільний живий мур. Обличчя в усіх були поважні, панувала мертва тиша. Очі кожен мав звернені до середини галявини, де діялося щось незвичайне.

Шестеро делаварських дівчат, вільно розпустивши на груди свої довгі темні коси, завмерли осторонь. Ознаки життя подавали вони лиш тоді, як від часу до часу притрушували духмяними травами та лісовими квітами мари з запахущих рослин, де під покровом індіянських строїв спочивали останки мужньої і благородної Кори. Тіло її завинене було в просту тканину, а обличчя назавжди закрите перед людськими очима. Біля ніг її сидів невтішний Манро. Сиву голову він схилив майже до землі, покірно сприйнявши удар долі, і тільки зморшки на чолі, заховані пасмом сивого волосся, що недбало спадало на скроні, посвідчували його біль по тяжкій утраті. Гемет стояв обік нього, непокриту голову виставивши на сонці, а неспокійним поглядом переходячи то до маленької книжечки, що містила так багато священних повчань, то до істоти, якій його душа прагнула принести втіху. Гейворд також стояв поряд, спершись до дерева, і напружував усю силу, щоб затамувати гіркі сльози.

Та хоч який був сумний та скорботний цей гурт людей, ще зворушливіше виглядала сцена по другий бік тієї самої галявини. Тут у поважній позі, немов живий, напівсидів Анкес, вбраний у найбарвистіші шати, що тільки знайшлися в плем'я. Розкішні пір'їни повівали йому над головою, розмаїті вампуми, намиста, браслети й медалі прикрашали його тіло. Але пригаслі очі й нерухомість обличчя тільки робили ще плиткішим цей вияв людського марнославства.

Перед трупом сина стояв Чингачгук — без зброї, фарбування чи будь-яких оздоб, за винятком яскраво-блакитної родової емблеми, витатуйованої на грудях. Відколи зібралось тут усе плем'я, старий могіканин не зводив тоскного погляду з холодного й нечулого обличчя сина. І такий завмерлий був цей напружений погляд, така скам'яніла вся поза, що й не відрізнити було живого від мертвого, якби не гримаса болю, що деколи пробігала смаглявим лицем одного, та не мертвий спокій, що навіки посів риси другого.

Замислений розвідник застиг поруч, схилившись на свою смертоносну нещадну рушницю. Таменунд, підтримуваний найстаршими ватагами, сидів на підвищенні неподалік, звідки він міг бачити мовчазне й зажурене зібрання свого народу.

В колі індіян видно було якогось військового в чужоземній уніформі; кінь його стояв обік натовпу, оточений гуртом верхівців, судячи з вигляду, готових до далекої подорожі. Відзнаки незнайомця посвідчували, що він посідав відповідальну посаду при особі головнокомандувача військ у Канаді. Прибувши сюди, очевидячки, з мировою місією, він побачив, що запальність індіян випередила його, отже йому нічого тепер не лишалось, як тільки бути німим і смутним свідком наслідків того бою, якому він не спромігся запобігти.

День доходив уже полудня, а проте натовп як застиг зрання у важкій непорушності, так і досі стояв. Лишень часом у ці гнітючі години чулося чиєсь приглушене ридання, та ще, бува, підходив хто до небіжчиків віддати їм просту й зворушливу шану. Тільки індіянська терплячість та витримка здольні так вишколити людину, щоб вона могла завмерти непорушно, наче камінь.

Нарешті делаварський мудрець простяг руку і встав, спершись товаришам на плечі. Стояв він похитуючись і весь був такий слабосилий, немов ціла друга, вічність лягла йому на плечі від учорашнього дня, коли він востаннє промовляв до свого народу.

— Люди ленапів! — сказав він глухим і пророчим голосом. — Лице Маніто сховалося за хмару, око його відвернулось від вас, вухо його затулене і язик не відповідає вам. Ви його не бачите, але воля його перед вами. Розкрийте серця, і нехай душі ваші не знають брехні. Люди ленапів, лице Маніто сховалося за хмару!

На ці прості й жахливі слова така разюча тиша запала в натовпі індіян, наче вони чули голос самого Великого Духа. Навіть мертвий Анкес здавався живим супроти покірної юрми навколо. Але перегодом, як спало перше враження від Таменундової мови, тихі голоси почали пісню на честь померлих. Співали жінки, надзвичайно лагідно й жалобно. Пісня не мала послідовного змісту — коли одна співачка кінчала, інша підхоплювала похвальний спів чи то голосіння, виливаючи в словах свої почуття, як підказувало їй серце та хвилина. Подеколи спалахи загального жалю перебивали співачок, і тоді дівчата побіля Кориного ложа, мовби в нетямі від горя, скидали з її тіла квіти й зілля. Потім, коли трохи влягалися бурхливі почуття, вони з ніжністю й скорботою засипали знов Кору цим зелом, що символізувало чистоту і цноту. Спів жіночий, незважаючи на часті перебої, все-таки містив у. собі низку більш-менш зв'язаних між собою думок.