— Море бурхливе, вітер міцний; але зробити двадцять миль на легкій посудині з «Наутілуса» мене анітрохи не лякає. Я зумію непомітно перенести в шлюпку небагато їжі і кілька пляшок з водою.
— Я буду з вами, Неде.
— А якщо мене застануть, — додав Нед, — я буду захищатися, поки мене не уб’ють.
— Ми вмремо разом, Неде.
Я зважився на все. Канадець пішов. Я вийшов на палубу, де насилу міг утриматися на ногах, — так сильно били хвилі. Небо не віщувало нічого доброго, але оскільки у цьому густому тумані була» видна земля, треба бігти. Ми не могли гаяти ні дня, ні години.
Я повернувся в салон, побоюючись і разом з тим прагнучи зустріти капітана Немо, бажаючи і не бажаючи його бачити. Що я йому скажу? Чи зможу приховати мимовільний жах, який уселяв він мені? Ні! Краще не зустрічатися віч-на-віч! Краще забути його! А все-таки!..
Як довго тягся цей день, останній день, що я мав провести на «Наутілусі»! Я залишався сам. Нед Ленд і Консель уникали говорити зі мною, щоб не видавати себе.
О шостій годині я сів обідати, хоча мені не хотілося їсти. Але, незважаючи на відразу, я примушував себе, щоб не ослабнути. О пів на сьому Нед увійшов до мене в каюту. Він сказав:
— До нашого відплиття ми не побачимося. О десятій годині місяця ще не буде. Ми скористаємося темрявою. Приходьте в човен. Консель і я будемо вас чекати.
Канадець тут же вийшов, не давши мені часу відповісти.
Я захотів перевірити курс «Наутілуса» і зійшов у салон. Ми йшли на північно-північний-схід з неймовірною швидкістю на глибині п’ятдесятьох метрів.
Востаннє я подивився на чудеса природи, на чудові твори мистецтва, що тіснилися в цьому музеї, на ці незрівнянні колекції, приречені коли-небудь загинути на дні моря разом з тим, хто їх зібрав. Мені хотілося зберегти їх назавжди в моїй пам’яті. Так я провів тут цілу годину; залитий струменями світла, що лилося зі стелі, я усе ходив і милувався скарбами, що сяяли у своїх вітринах.
Потім я повернувся до себе в каюту. Там я надяг непромокальний морський костюм. Зібрав свої записки і сховав їх на собі. Сильно калатало серце. Я не міг стримати його стукоту. Моя зніяковілість, моє хвилювання не вислизнули б, звичайно, від ока капітана Немо.
Що робив він у цю хвилину? Я підійшов до дверей його каюти. Там чулися кроки. Немо був у себе. Він не лягав спати. При кожному його русі мені усе здавалося, що він от-от з’явиться переді мною і запитає: «Чому ви хочете бігти?» Я лякався найменшого звуку. Уява перебільшувала мої страхи. Цей хворобливий стан настільки загострився, що я не раз питав себе: чи не краще ввійти до капітана, стати перед ним і зухвало глянути йому в обличчя?
Божевільна думка! На щастя, я втримався і, повернувшись до себе, ліг на ліжко, щоб послабити фізичне збудження. Нерви заспокоїлися, але мій розгарячілий мозок працював, — у ньому швидко проносилися спогади про життя на борту «Наутілуса»; перед моїм внутрішнім зором промайнуло усе, що трапилося після мого зникнення з «Авраама Лінкольна», усі події, погані і гарні; я знову побачив: підводні полювання, протоку Торреса, береги Папуасії, мілину, коралову гробницю, Суецький канал, Санторинський острів, — критського ловця, бухту Віго, Атлантиду, крижаний затор, Південний полюс, крижану в’язницю, бій зі спрутами, бурю в Гольфстрімі, «Месника» і жахливе видовище корабля, потопленого разом з екіпажем! Усі ці події розгорталися перед очима, як рухається декорація на театральному заднику. І в цьому своєрідному оточенні постать капітана зростала неймовірно. Його особистість виділялася й набувала надлюдських масштабів. Він ставав не подобою мене, а володарем вод, генієм морів!
Було пів на десяту. Заплющивши очі, я обхопив голову руками, щоб не дати їй лопнути. Мені не хотілося думати. Ще півгодини чекання! Півгодини цього кошмару, коли можна збожеволіти! І в цей час я почув неясні звуки акордів на органі, сумну гармонію начебто тужливої пісні, щирий плач душі, готової порвати земні зв’язки. Я слухав всією своєю істотою, ледь дихаючи і поринувши цілком у той музичний захват, який, бувало, заманював і капітана Немо в нетутешній світ.
Але раптом я жахнувся однієї думки. Капітан Немо вийшов зі своєї каюти. Він був у салоні, а мені, щоб втекти, треба пройти через салон. І там я зустрінуся з ним востаннє, він мене побачить, а може, й заговорить! Він може знищити мене одним жестом, прикувати до борту одним словом!
Зараз проб’є десята година. Настав час виходити з каюти і приєднатися до моїх друзів. Не могло бути ніяких вагань, хоча б капітан Немо й стояв переді мною. Я відчинив двері дуже обережно, і все-таки мені здалося, що вони прочинилися з жахливим скрипом. Може, цей скрип був лише грою моєї уяви!
Читать дальше