Петер Енґлунд - Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

Рафаель де Ногалес не знав, куди йому податися. Повертатися додому він не хотів. Але не міг він «і нічого не робити, адже це означало б загибель якщо не від голоду, то вже напевне від туги». Випадкова зустріч із турецьким послом у Софії вирішила справу: де Ногалес завербувався в армію супротивника. На початку січня він записався на службу до турецької армії, а за три тижні залишив Константинополь [76]і вирушив на фронт на Кавказ.

Залишивши позаду білі гори, вони скачуть повз маленькі форти, що є зовнішньою частиною фортеці. Над ними сіре небо. Воно накрило «цю Богом забуту землю немов свинцевою кришкою». То там, то тут вони бачать щойно вириті окопи, – а можливо, це братські могили? Йому трапляються задубілі трупи. Він бачить, як їх гризуть собаки. (Пізніше вони дізнаються про епідемію тифу.) Нарешті вони вступають до Ерзурума. Місто має невибагливий вигляд: вузькі вулички, завалені снігом. Але, незважаючи на мороз, в Ерзурумі вирує життя: на базарі рядами сидять купці в шубах, схрестивши ноги, і курять «свій вічний кальян». У гарнізоні – безперервний рух: військові частини, посильні, каравани з вантажем зброї. Тут розташована штаб-квартира Третьої армії або того, що від неї залишилося.

Після обіду де Ногалес прибуває до коменданта фортеці, полковника.

Воєнні дії припинені через мороз і глибокий сніг. Ніхто не наважиться почати ще одну зимову кампанію після катастрофи початку року, коли 150 тисяч солдатів вирушили в похід і лише 18 тисяч повернулися назад. Навіть росіяни, які пишалися такою великою і несподіваною перемогою, вичікували в неприступних горах просто навпроти міста Кепрюкей.

Час від часу чутно далекий гуркіт російської артилерії. Він луною віддається між гір, і зверху, з Арарату, іноді сходять лавини: «Велетенські білі крижані маси повзуть униз і падають з гребеня на гребінь, зі скелі на скелю, поки з неймовірним гуркотом не обрушуються на тихі береги Араксу».

Рана, яку він отримав тієї ночі в ущелині, виявилася незначною. І тепер він знову на фронті, після того як підлікувався в госпіталі в Будапешті та пройшов реабілітацію, займаючись закупівлею коней для армії [77]в угорському прикордонному місті Маргіта. Там, до речі, встиг закрутити роман із дівчиною з буржуазної сім’ї, суворих правил, приголомшливо стрункою і високою, – утім, роман так нічим і не увінчався.

Блукання карпатськими ущелинами і перевалами стомлювали монотонністю та відсутністю конкретних результатів. За останні місяці обидві сторони відвоювали собі якісь шматочки територій, втративши значну кількість людей, насамперед через морози, хвороби і брак їжі [78]. Келемен і сам відчував запах, що ширився навкруги: старі трупи відтавали на весняному сонечку, а до них додавалися нові. Мало хто говорив тепер про швидке завершення війни.

Військова частина Келемена знаходиться зараз за лінією фронту і виконує здебільшого поліцейські функції, охороняючи довгі, звивисті колони обозів з їжею, що постійно повзуть цими сльотавими дорогами. Це було легким заняттям. І безпечним. Він зовсім не поспішав на передову. Зі своїми гусарами він часто зупинявся на постій у порожніх школах угорських сіл. Так було і сьогодні. Пал Келемен занотовує у своєму щоденнику:

У зруйнованих шкільних класах, завалених соломою і перетворених на брудні стійла, парти стоять як перелякане стадо тварин, розгублених, загнаних, що розбрелися хто куди, а чорнильниці нагадують відірвані від одягу ґудзики і лежать ніби сміття по кутках і віконних нішах.

На стіні висять текст національного гімну з музикою, карта Європи. Чорна дошка перекинута на вчительську кафедру. На книжковій полиці зібрано зошити, хрестоматії, олівці й крейду. Усе це дрібниці, але вельми красномовні, принаймні для мене, адже я годинами вдихав саму лише гидь. Коли в цих шкільних книжках я прочитав прості слова – земля, вода, повітря, Угорщина, прикметник, іменник, Бог, – я знайшов подобу душевної рівноваги, без якої так довго метався хвилями, наче піратський корабель, без керма і вітрил.

Сіре, чорне, червоне. Ці три кольори весь час впадали йому в око, коли він разом з іншими два дні тому їхав в автобусі від Орлеанського вокзалу, через річку, повз площу Згоди, і далі просто до госпіталю в Нейї. З жадібною цікавістю дивився він на вулиці міста. Весь військовий транспорт був сірого кольору: штабні автомобілі, санітарні машини, броньовики. У чорне вдягалися всі, хто носив траур: «Схоже, кожен, хто не у військовій формі, одягнений у чорне». Червоного кольору були брюки військових, хрести санітарних машин і госпіталів. Його звуть Харві Кушинг. Він американець, лікар із Бостона, приїхав до Франції вивчати воєнно-польову хірургію. За кілька днів йому виповниться 46 років.