Петер Енґлунд - Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

Дещо виявилося не таким поганим, як він побоювався. Інше – навіть гірше, ніж очікувалося. Наближалося Різдво, і Андресен затужив за домом. Йому бракувало листів від близьких. Містечко, де вони були розквартировані, знаходилося на лінії фронту, його постійно обстрілювали, і тому воно зовсім знелюдніло. Сьогодні вони отримали звістку, що останні французи залишили свої будинки. Щойно містечко спорожніло, як німці його розграбували.

У порожніх, залишених будівлях можна брати все, що хочеш. Тому і у військових частинах за лінією фронту, і в окопних прихистках було повнісінько здобичі з будинків французів, починаючи від дров’яних печей і м’яких ліжок до хатнього начиння і розкішних гарнітурів м’яких меблів [54]. (Стіни бліндажів були частенько обвішані іронічними девізами. Ось один, популярний: «Ми, німці, не боїмося нічого, крім Бога та нашої артилерії».) І коли стало зрозуміло, що будинки остаточно спорожніли, був виданий звичний наказ: спершу офіцери беруть, що забажають, а потім – рядові.

Андресен попрямував у містечко з десятком інших, на чолі з фельдфебелем. Лассіньї справив на нього гнітюче враження. Там, де раніше розташовувалися високі білі будинки з жалюзі на вікнах, залишилися тепер лише потворні, почорнілі від дощу руїни, купи каміння та дерев’яних уламків. Вулиці були засипані картеччю й осколками снарядів. Містечко практично зрівняли із землею. Від церкви залишився порожній каркас. Усередині на похилених балках ще тримався старий дзвін, але незабаром і він упаде, ударившись об землю з останнім, надтріснутим дзвоном. На церковному фасаді висіло велике розп’яття, його пошкодило розривом гранати. Андресен приголомшений:

Як жорстока і безцеремонна війна! Знехтувані найбільші цінності: християнство, мораль, домашнє вогнище. У наш час так багато говорять про Культуру. Боїшся зневіритися в цій самій культурі та інших цінностях, коли до них ставляться настільки нешанобливо.

Вони наближаються до будинків, нещодавно залишених мешканцями. Фельдфебель, раніше – вчитель, входить першим. Він жадібно нишпорить у шафах, по всіх кутках. Але ж узяти нічого. Усе вже розграбували. Хаос панує невимовний. Андресен тримається трохи віддалік, засунувши руки в кишені, на душі в нього тяжко. Він мовчить.

У дверях залишеної крамнички вони стикаються з добре одягненою жінкою, щоправда, вона без капелюха, але в жакеті з хутряним коміром. Вона запитує солдатів, де їй знайти свого чоловіка. Андресен відповідає, що не знає. Він зустрічається з нею поглядом, і йому важко вгадати, що переважає в її потемнілих очах – відчай чи презирство. Від сорому він не знає, куди подітися, і більш за все жадає «втекти далеко-далеко», сховатися десь від цього погляду.

Морозяне небо, білий сніг, крижаний холод. Молодші діти так мерзнуть, що вже не хочуть гратися в солдатів. Ельфріда як старша вмовляє їх продовжити гру. Потрібно загартовуватися: «Солдати на фронті мерзнуть більше за нас». Але маленький Фріц Веґнер справді застуджений. Вона раз по раз витирає йому носа, і ця обставина, на її думку, суперечить їйого статусу офіцера в грі.

Потім вона прямує на вокзал. Її бабуся працює там добровольцем Червоного Хреста. Ельфріда зазвичай допомагає годувати солдатів. Потяги все йдуть і йдуть, вдень і вночі: здорові солдати, співаючи пісні, їдуть на Східний фронт, назустріч боям, а назад повертаються притихлими, зраненими. Цього дня має прийти багато санітарних потягів, тому буде багато клопоту.

Ельфріда, незважаючи на заборону, допомагає нагодувати і триста цивільних осіб, робітників, які приїхали зі Східної Пруссії, де рили окопи і будували укріплення. Вона дивиться, як їдять ці голодні люди, мовчки, побоюючись, що їх схоплять: перед ними – суп, хліб, кава. Вони миттєво проковтують 700 бутербродів і поспішають до потяга, що очікує на них. Вона похапцем допомагає приготувати нову порцію бутербродів. Ковбаса закінчилася, вони ріжуть сало, у гороховий суп додають води, але коли прибуває потяг з пораненими, вони не чують жодної скарги.

Надвечір Ельфріду послали купити ще ковбаси. Їй довелося обійти двох м’ясників, перш ніж вона отримала те, що потрібно. На зворотному шляху вона зустріла свою подругу, Гретель:

Вона була так закутана від морозу, що виднілися лише ніс і блакитні очі. Я повісила в’язку часникових ковбасок їй на шию і сказала: «Допоможи мені нести, тоді до тебе не пристане лінь».