Василь Сліпачук: Родовичі

Кожна жива істота шукає захисту від грому та блискавиць, прагне стати непомітною для богів, щоб уникнути їхнього гніву, не потрапити під удар їхніх стріл. Але ж ось, перед їхніми очима, серед грімотливої ночі пасеться сарна… Це — дивина, розгадка якої була не під силу сивобородому віщунові. Це внесло розлад і непевність у звичайний плин його думок та вчинків. Не вперше, виконуючи волю богів, бродив нетрями у пошуках жертви. Ох, скільки довелося йому виходити, скільки натерпітись у холод та задуху… Ніхто не знає, як болять у негоду старі кістки, ніхто, навіть Перун. Бо й стогін приглушений не проб’ється з вуст. Хіба що подумки поскаржиться сам собі, щоб і бог не почув. Нікому поскаржитись, уже давно серце вигупує в грудях рівно, спокійно. Ніхто не змусить битися швидше… Ніщо, навіть спогади про білоголове хлопча… Воно бігло назустріч, тулилося до грудей і тепло дихало йому в шию… Ні, не було того, димом пожеж і далеких літ заткалося. То було не з ним, він — божа людина, він служить вищим силам, і нема в його серці місця жалю й сльозам, нема місця спогадам…

Тільки іноді прокинеться серед ночі від тоненького крику: «Неньо-о-о-о!» Прокидався і не знав, що робити, звертатися за розрадою до бога чи й самому крикнути. В такі миті йому здавалося, що він увесь вік кудись ішов, ішов, а ось тепер зупинився й не знав, куди далі прямувати. Може, й цієї ночі покликав його той зболений скрик, привів у селище, відчинив двері хижі, де й побачив нажахане білоголове хлопченя?

Ось воно лежить поруч, беззахисні душа і тіло його… Віщун мимоволі поклав руку хлопцеві на плече, хотів прикрити від дощу та вітру. Росько ворухнувся, здивовано глянув на нього:

— Стріляйте!.. Вона йде до нас, стріляйте!..

Віщун заперечливо похитав головою. Не знав, пускати стрілу чи стримати руку. Його дивувала поведінка тварини, яка ходила по галявині, переступаючи тоненькими ніжками, інколи вона витягувала шию і зривала з кущів мокрі листки. Жертва не передчуває своєї смерті, то чи буде вона угодна богам, чи приймуть вони її. Може, боги самі оберігають її? Тим більше, що блискавиці подаленіли, темінь напливла на галявину, і тільки легкою тінню на ній гарцювала безтурботна сарна…

Росько знову ворухнувся, подививсь на віщуна нерозуміюче. «Може, в нього ослабли руки і йому носила натягнути тятиву?» Торкнувся стріли, краплі дощу впали на руку, чомусь видалися холодними і злими. Вгамовуючи його нетерпіння, віщун промовив:

— Я не чую голосу богів. — Повернув голову в один бік, потім в інший. — Мій слух ловить тільки громи, стогін дерев, мої ніздрі чують тільки запах розмитої землі, відчахнутих гілок та чистої трави…

А де запах крові жертви? Боги мовчать…

Його суворий голос нагадав Роськові, що вони не прості мисливці, що привела їх сюди воля богів. І що з ними може вести мову тільки оцей сивобородий чоловік. А він ще унот безжурний, рід від нього ніякої користі не має.

Віщун раптом здригнувся всім тілом, звівся на коліна, простяг догори руки і щось забурмотів. Голос його то глухнув, аж клекотіло в горлі, мовби хапав розкритим ротом дощову воду, то уривався від пронизливих вигуків. А очі незмигно вп’ялися у сарну. Здавалося, і Роськові уже того хотілося, що від цих скриків вона насторожиться і майне в гущавину, втікаючи від смерті. Але ні, кружляла й кружляла по галявині, поїдала траву, мовби гроза налила її таким смаком, що ніяка небезпека не могла відігнати.

Сарна то віддалялася від них, губилась у темряві, і щоразу Роськові здавалося, що вона зникла, то підходила зовсім близько, і він бачив у коротких спалахах блискавиць, як стікає з її губів зелена піна… Дрібно перебирала ногами, притупувала копитцями, мовби підганяючи сама себе. Та була в цій поспішливості приреченість, неминучість загибелі… Це відкрилося Роську враз, передчуття визріло в ньому так раптово й сильно, що, забувши про страх перед віщуном, він шарпнув того за сорочку і, стримуючи тремтіння, видихнув:

— Пускай стрілу… боги велять!

І в цей час блискавиця вдарила зовсім поруч, розітнула чорноту ночі. Росько побачив віщуна. Стояв, відхилившись назад, натягував лук. Рукав сорочки закотився аж до плеча, і на худій довгій руці напнулись товсті м’язи…

— Швидше, швидше! Нехай швидше вона вмре… Вона жертва богам!.. — ледь чутно шепотів, і дощові краплі вмивали його лице, відпирхувався, ковтав їх, відчуваючи солоний присмак. Свиснула стріла…

А потім, що було потім?.. Запам’яталося нетривко, уривками. Коли згадував, то почувався, мов біг через весняну річку по крижинах. Ступає по них, а вони випорскують з-під ніг, і страх проймає все тіло. Вернутися б на твердь, але щось штовхає далі й далі, кудись хочеться добігти…