Василь Сліпачук: Родовичі

Це було дивне відчуття, яке ні з чим не можна було порівняти, Хоча… хоча… Ні, все ж таки можна порівняти. Таке почуття охоплювало його тоді, коли влітку стрибали з високого стрімчака у воду. Отой миттєвий лет робив його легким і невагомим, варто лише змахнути руками, як птах крильми, і ніщо тебе не стримає, ніщо…

І видавалося йому, що це він кидається у річку, а світ летить на нього, щоб охопити і обгорнути в свої м’які шати. Тоді відчував нескінченність усього, що його оточувало, забував про все, що було до цієї миті.

Росько нікому не розповідав про це, ні про лет до води, ні про силу, що випручувалась із нього в загрозливу мить. Нікому, навіть дядькові Родю. Та й що міг розповісти, як передати свої відчуття, що виникали невідомо чому і так само зникали, залишаючи в душі збентеженість і неясні передчуття. Хіба можна старійшину відволікати від його клопотів про весь рід? Інколи, бувало, ворухнеться думка про віщуна, але відразу ж і згасне. Бо згадувались нічне вистежування жертви грозової ночі, тьмавий вогник у задушливій печері, червоні товсті губи дерев’яного бога і пронизливі вибалушені очі, в яких таїлася Погроза.

Росько завжди був упевнений і навіть передчував, що сила ця з’явиться у ньому, незалежно від його зусиль, вибухне від образливого слова супротивника чи від зневажливого штурхана. Відчуваючи її наближення, випростувався на весь зріст, з розмаху кидав свого меча не на купу, бо хоч і дерев’яний, не бойовий, все ж не хотів, щоб чиясь рука торкалася його, а в річку. Так чинили, розповідав дядько Родь, їхні предки, коли змушені були поступатись чужій силі — кидали зброю у глибочінь ріки. Багато мечів стриміло у її піщаному дні.

Роськів меч не тонув, тільки занурювався на мить, потім його викидало гостряком догори, і швидка вода забирала з собою. Росько кидався вслід, довго плив під водою, остерігаючись грудок переможців. Коли ж відчував сильний струмінь течії, випірнав недосяжний ні погрозам, ні глузуванню своїх супротивників. Та він навіть голови не повертав у той бік, навіть поглядом не ковзав по них…

Він уже забув про побоїсько, під’юджування дідів, свою неславу. Лягав горілиць, річка підхоплювала його і несла, поколихуючи і щось нашіптуючи. Небо над ним тужавіло, притискало птахів до землі, й вони літали низько-низько, швидко й сильно вимахуючи крилами. Вони пролітали і над Роськом, аж затуляли небо і віяли в обличчя сухим, теплим повітрям. Птахів він не боявся, навіть пробував схопити котрогось за ноги. Та то йому лише так видавалось, що можна схопити птаха, бо насправді літали вони високо й зовсім не помічали Роська. «Як далеко видно їм з такої висоти, — думав він. — Вони такі швидкі й невловимі. Що тримає їх там, куди навіть найвищі дерева не досягають, там же немає жодної гілки? А може, і є, та тільки мені невидимі? А може, відпочивають на хмарах, гострими дзьобами викльовують з них краплини води і тоді йде дощ? Вони літають так високо, що навіть тінь їхня не досягає землі».

Інколи йому здавалося, що він теж колись умів літати. Це відчуття найчастіше приходило до нього вві сні. Тоді безбоязно зривався з будь-якої кручі, з найвищого дерева й падав, падав кудись, а земля теж провалювалась, тікала від нього. Літав, але ніколи не вдавалося піднятись угору. Це, мабуть, тому, що не мав крил.

Як йому хотілося, щоб хоча на одну ніч виросли крила! Тоді полетів би над землею, відшукав би стійбище тих злих лісовиків, які викрали матір і сестричку… Посадив би їх на свої крила… Ніхто б тоді його не перепинив, ніщо б не завадило.

Ці думки виривають його з спокійного плину. Починає бовтати руками і ногами у воді, мовби прагне вивільнитись із неї. Темінь лягає на річку, і тільки бризки, що злітають над Роськом, білими нитками прошивають її тонке тремтливе полотно. Росько завертав де берега, продирався крізь верболози, полохаючи сонних качок. Скоцюрбившись, сідав на мокрий пісок.

Тихо. Ніч напинала над ним чорні шати, і він відчував усю її невидиму глибочінь, ніби сидів у величезній ямі, а земля і річка були її дном. Сплесне риба у затоці, шугне нічний птах, несподівано, враз скрикнуть жаби, аж виляски полетять над водою…

Росько сидить і слухав. І коли десь згори, мовби з самого неба, долине:

— Росько-о-о-о! Росько-о-о! — схоплюється, повертає голову в той бік. Це дядько Родь.

Росько ніколи не відгукується. Може, тому, що від холоду голос згасає, а може, хоче ще і ще чути його. І така тепла хвиля вдячності хлюпала в груди, що він аж притупував на піску. Це був танок радості, вигаданий ним на березі річки. Босі ноги товкли пісок, заносили його у воду, підкидали вище очерету та верболозу. У такі хвилини забував, що він одинак, що не має ні батька, ні неньки. Почувався сильним, бо у нього є дядько Родь, у нього є рід, який його годує і захищає…