Василь Сліпачук - Родовичі

Князь настановлює над нами посадників і тіунів… [3] Тіун — княжий виконавець. Вони збирають дань для князя і для себе, судять судом скорим і несправедливим. Сміливі воїни, вільні ратаї і мисливці стають покірливими ягнятами. Ганьба! А ми не можемо домовитись, де кому рибалити… Ех, хіба поділиш небо чи річку? Давайте по-сусідськи…

Але ні, не послухали старійшини, затялися — тільки ділити острівець, верхній край одним присудити, а нижній — сусідам. Та, видно, боги й справді розгнівались на них. Ходять, вимірюють, ніби усе гаразд, виходить порівну… А тут річковий дух Водяник візьметься річку збурювать, от вона й заливає котрийсь краєчок острівця, підмиває так, що він на очах тане, мов сніг весняної пори. І виходить, що в одних є половина острівця, а в інших зникла вона в пащеці Водяника. Не могли ради дати і хто знає, чим би усе це закінчилось, може, ще одним побоїськом, аж поки не з’явився на березі віщун і не закричав через річку тим, що на острівці:

— Боги жертву хочуть! Жертву богам, жертву!..

І справді, зарізали вівцю, покропили жертовною кров’ю пісок. Запалили вогнище і залишили жертву на ніч для Водяника. На ранок на тому місці нічого не знайшли. Зраділи, бо це був знак, що боги прийняли жертву. Тепер річковий дух не заважатиме, не крутитиме річкою туди-сюди.

І поділили острівець, перегородили корчами. Тільки ще довго на піску червоніли плями та кружляли над острівцем двоє степових орлів. Чому вони над ним літали? Ніхто не знав. Одні казали, що то лихий знак. Мовляв, незчисленні орди кочівників заполонять руську землю, нічого не залишиться на ній, тільки попіл. І ніхто їх не зупинить, бо князя немає. Повів воїнів у болгарську землю воювати греччинів… Інші, навпаки, твердили, що ті орли — божі посланці, які стережуть небо від ворогів і вихорів, бо саме жита половіють, тож треба погожої години…

Росько, хоч нікому словом не обмовився, шкодував трішки, що з тим острівцем усе владналося. Тепер уже не треба поспішати на світанні, щоб захопити краще місце для риболовлі, не треба заводитись з унотами того селища і вигадувати їм образливі прізвиська…

Звідси йому добре видно острівець. Там нікого не видно. Зрання кілька рибалок з його селища побовтались біля свого краю, але недовго. Мабуть, нічого путнього не ловилось, тільки сіті намочили.

Рибалки і справді недовго ловили, обійшли раз-другий з сітями свого півострівця. Потім запалили вогнище, наламавши галуззя, усілися навколо тісним гуртом. Росько, хоч як напружував зір, не міг видивитись, до чого вони там маялися, чи затіяли вариво з тих кількох лящиків, що потрапили до сітей, чи, може, гріються, відганяючи вранішній холодок. А то й просто дослухаються до плескоту хвиль, дивляться на сонце, яке пробивається крізь туман до неба, виставивши перед собою широкі червоні мечі. Один з них падає на острівець, і спалахує роса на піску. Рибалки повертаються до сонця, кожен підставляє лице під його проміння. Це вважається добрим знаком. Той, чиї очі зустрінуть перший промінь сонця, матиме цілий день успіх в усіх справах.

Росько, збиваючи руками росу, підповз аж до краю кручі, теж став чекати, коли сонце кине свій червоний меч і на цей берег. Йому теж хочеться бути сьогодні удатливим. І не для себе він хоче удачі, а щоб вчасно помітити небезпеку для селищан, попередити їх, а то й самому відвести її. Тому з таким нетерпінням і надією вдивлявся туди, де пробивалось до нього сонце. Здавалося, що котиться по верхівках дерев, по траві, підпалюючи знизу туман. Ось один його промінь досяг берега, на якому лежав Росько, але обминув хлопця. А потім червоні мечі стали падати один за одним, та жоден не торкнувся хлопця, хоч як він не старався перепинити їх. Один з них, було, уже зовсім близенько присунувся, простягни руку і вхопиш. Та де там, тільки зробив рух у той бік, а він мигнув і розвіявся…

А далі сталося взагалі несподіване. Це тривало всього якусь невловиму мить. Росько не встиг зрозуміти, чи то сонце зникло, чи в нього зір пропав, але перед ним усе потемніло… Що це було? Майнуло, вдарило у вічі, застигло, і… враз світ спалахнув сліпучим сяйвом, немов річка розлилася від одного краю неба до іншого. І Росько побачив, що сонце вгорі, а вода тече в своїх берегах.

Рибалок уже не видно. Острівець знову пустельний. Тільки чайки шугали над ним, сердито й пронизливо скрикуючи, мовби десь далеко рипіли вози кочівників. Нікого немає на острівці. І все ж Росько раз у раз кидає погляд у той бік. Якщо довго й пильно дивитися на річку, на швидку течію, то здається, ніби острівець теж пливе, погойдуючись на хвилях…