Василь Сліпачук: Родовичі

Сорочка справді була суха й тепла, немов віщун довго стояв і вигрівався біля вогнища. І хоч як непомітно Росько намагався перевірити це, віщун помітив його рух і трохи відхилився, пересмикнув плечима. Хлопцеві здалося, що він посміхнувся. Але якщо це була й справді посмішка, то вона не дуже пом’якшила його різкі, загострені риси обличчя. Майже не розтуляючи губи, він промовив:

— Боги захищають моє тіло од вогню й води, бо я шукаю їм жертву…

Дивно, але ці страшні слова, які підтверджували Роськові здогади, зовсім не злякали його. Навіть насмілився кивнути головою на знак згоди, аякже, мовляв, боги полюбляють жертви і хтось мусить їх шукати. Якщо ж жертви не буде, то Перун розгнівається на їхній рід…

Віщун нахилився і вп’явся у його очі пронизливим поглядом:

— Ти пам’ятаєш знак богів? Ти мусиш теж шукати їм жертву, — він шепотів, а Роськові здавалося, що слова лунають громом. Дивився невідривно на віщуна, не мав сили одвести погляду. — Ти принесеш богам жертву… Вони вказали мені на тебе… Пішли хутчій, хутчій!..

Він схопив Роська за руку і майже силоміць виволік з хижі. Повів кудись у ніч, крізь блискавиці й громи. Від кожного спалаху й удару хлопець здригався усім тілом, але покірливо ступав за віщуном. У того в руках звідкись з’явилися лук і стріла. Росько відзначив це зовсім байдуже, його уже ніщо не дивувало.

Важко було зрозуміти, як вдається віщунові вибирати шлях у збуренні вітру, води, клубків чорної пітьми… Якісь слова, нерозбірливі й уривчасті, долітали до Роська. Не міг визначити, звідки вони долітають, хто їх народжує, чи губи віщуна, чи, може, земля й усе, що на ній у цю мить б’ється і вирує. То дерево розчахнеться, біло, оголено зблисне у темряві, німий зойк вчується хлопцеві, зіщулиться він у чеканні удару. Або вода підмиє крутий схил, і поповзе він кудись вниз, у невидиме провалля, яке, може, й утворилося цієї ночі…

І утихомирити, умилостивити гнів богів під силу тільки віщунові. А ще й Роську… Недарма ж віщун прийшов до нього в таку грізну пору, взяв із собою шукати жертву… І хлопець глянув на себе мовби збоку, здалося, ніби хтось сторонній, безтілесний стежить за ним. Це відчуття було дивним, але страху не ночував. Здогадувався, що це боги дивляться на нього і подають добрий знак, заохочують до пошуків… І це надало йому впевненості, вселило в серце мужність і поривання.

Росько наздогнав віщуна, який увійшов у ліс. Але це тільки так видалося йому, бо віщун занурився у темну хвилюючу воду, яка не текла вниз, не розплескувалась навсібіч, а вирувала на одному місці, вбираючи в себе дощові струмені. Якби не білий одяг, то Росько загубив би віщуна серед дерев і гущавини. Наздогнав його, йшов близько, майже наступаючи йому на п’яти. Віщун кілька разів глянув на нього підбадьорююче. Та уже наступної миті погляд його наливався такою гостротою, що, здавалося, пронизував наскрізь дерева. Росько переймався цією затятістю, відчував, як усе тіло наповнюється невситимою жадобою швидше, швидше знайти жертву. І якщо в його малій душі підсвідомо ще жевріли крихти жалю до живої істоти, смерть якої була на вістрі віщунової стріли, то тепер вони розвіялись.

Грізно й застережливо гудів ліс, повнився низьким та густим посвистом. Він наливався у вуха, відгороджував од світу, застеляв шлях колючками. Інколи вітер налітав з такою силою, що вони зупинялися, віщун обертався до Роська, біла борода кошлатилась, обліплювала лице, тільки палахкотіли вогники очей. Змахуючи луком, він гукав:

— Це злі духи нас не пускають!.. Вони бояться нашої жертви. Хутчій, хутчій, Росько-о-о!

Його голос підбадьорював хлопця, він плечем підтримував худе тіло віщуна, чуючи над вухом його хрипке дихання. Отак відпочиваючи, тримаючись один за одного, вони добралися до Оленячої галявини. Тут були звірі, багато звірів. Їхні ніздрі відразу це визначили…

Перун недарма вивів їх сюди. Він хотів жертву з цієї галявини. Ось його могутня рука метнула стрілу, яка спалила темряву, і вони побачили сарну.

Віщун і Росько впали в траву, не відводячи погляду від того місця, де стояла тварина. Блискавиця згасла, і вони мусили б повзти до неї, повзти й відшукувати місце на її тілі, щоб вразити. А вони застигли на місці. Ні, не страх зупинив їх, і не жаль скупав їхні рухи. Що ж могло стримати їх у жаданні здобути грізному богові жертву? Може, котрийсь із них помітив підступний зблиск ворожого меча? Це б їх менше здивувало, ніж те, що вони побачили. Сарна паслася. Вона не звертала ніякої уваги ні на громовиння, від якого тремтіла під нею земля, ні на сліпучі сяйва, що палили листя на деревах. Ні на воду, якій не було зупину ні в небі, ні на землі.