Василь Сліпачук: Родовичі

Кожен із селищан знав, що бог сам вибирає собі жертву й поживу, а віщун тільки виконавець його волі. Рід поклав на нього всі свої надії, всі свої сподівання, звірявся в усьому. Тільки йому одному було відомо, яку жертву вимагають боги, тож нехай здобуває її будь-яким способом, у будь-якому місці, в небі чи на землі, на волі чи в лісі… І тому, коли в селищі раптом зникав собака, то всі вдавали, що його взагалі не було, ніхто навіть натяком не насмілювався запідозрити в чомусь віщуна. У грімкотливі ночі собаки тулилися до людського житла й стиха скавучали. Не вили, не гарчали загрозливо, а тільки скиглили приречено й тихо, відчуваючи незрозумілу тривогу та невідворотну небезпеку.

Роськові теж у такі ночі було лячно. Його порожня хижка наповнювалась шемранням, нерозбірливими звуками, що перекочувалися по долівці, залягали в темних кутках, скупчувалися під дошками, на яких він скоцюрблювався. Міцно заплющував очі, гадаючи, що так стане непомітним, але звуки повнішали, ставали мовби довгими м’якими пальцями, які обмацували усе в хижці, непомітно підбиралися до нього, тицяли в боки, в очі. Його починало дрібно, нестримно тіпати. Не витримував, схоплювався, видирався з тих чіпких пальців, відмахувався від тих доторків, бурмотів тремтячими губами: «Цур вам… цур вам!.. Не чіпайте мене!..» Кидався до вогнища, що блимало жаринками, і, хапаючи ротом повітря, роздмухував їх. Добрий дух вогню прокидався, зводився на весь свій великий зріст, вимахував сильними руками, помічав нажаханого Роська і накидав на нього своє світле корзно. Воно було невагоме й тепле.

Злі духи відразу одступали, ховалися, бо вогонь обпікав їм руки. Росько, підібравши ноги, присувався до нього близько-близько, дивився невідривно, благаючи доброго духа не засинати, бо йому так лячно й самотньо. І з тремтливого пломеня вогню йому всміхнулися ледь видимі добрі очі…

Серце Роськове забилося дужче, а вуста здивовано розкрилися і тихий радісний скрик зірвався з них… Ті очі були такі знайомі, такі рідні, що він не стримався й покликав:

— Мамо, мамо… ідіть сюди, до мене!.. Це я, Росько… Виходьте з того вогню… там же вам пече… А мені так холодно без… — Він не закінчив, бо двері легко розчинилися, і вологий вітер наповнив хижку.

Вогонь пригас, немов хтось накрив його великою долонею. Разом з вогнем зникли і очі.

— Мамо… — хотів покликати Росько, але крик завмер у грудях, бо на порозі нечутно з’явилася висока біла постать. За спиною у неї спалахували блискавиці і з шипінням згасали в струменях води.

«Він шукає жертву богам!..» — Росько з жахом дивився на віщуна. Йому хотілося кричати, благати про помилування, але не міг ворухнути язиком, не знаходив слів, наче позабував їх. Не відриваючи од віщуна погляду, позадкував, аж поки не притиснувся до лави біля віконця. Охопив руками ніжку, заторгав, сам не знав навіщо, може, гадав, що дерево оживе і оборонить його.

У хижі знов потемніло, вогонь зовсім заплющив очі, і тому біла постать виднілася особливо виразно й чітко. Ось вона хитнулась і рушила до Роська. Віщун ішов легко, невагомо, немовби не ступав, а тільки торкався ногами долівки. Хлопець хотів відсунутися ще далі, але намацав рукою стіну, щілину між колодами, затопкану мохом. Пальцями, якими ще тільки й міг ворушити, висмикнув жмут, із шпарини з зловісним посвистом вихопився вітер, подзьобав лице дрібними краплями дощу. І в ту ж мить відчув на своїй голові руку. Сахнувся, хотів скинути, але його зупинив голос;

— Це ти кликав матір? Я почув тебе, бо твій голос був наповнений болем і розпачем… Підведись, не бійся мене! Іди за мною!.. — Слова звучали тихо й лагідно, мов дзюркотів струмок у літню спеку. Росько відштовхнувся од стіни хижі, легко звівся і, обережно ступаючи, пішов за віщуном.

Той підвів його до вогнища, в якому теплів тільки попіл, змахнув над ним широкими рукавами, щось кинув туди, і полум’я з тріскотнявою, загорнуте у зелений дим, шугонуло вгору. Різкий запах густо вдарив у обличчя, але Росько навіть не відхилився, не заплющив очі.

Від його скутості й страху не залишилося і знаку. Інше почуття заволоділо ним, охопило так владно, що приглушило грізний гук буревію за стінами, моторошність від появи віщуна. Він був здивований і вражений. І здивування це було викликане не тим, що віщун оживив помахом руки вогонь. Зовсім ні, до цього Росько був підготований, бо ніколи не сумнівався у всесиллі того, хто знається з богами. І не на вогонь дивився, а його увагу привернув одяг віщуна. Росько міг поклястися усіма богами, що надворі шмагає землю крутий вітер, а трави й дерева полоще дощ, ось іще його обличчя холодять краплини, що впали крізь шпарину в стіні, а сорочка на віщунові зовсім суха. Це було так неправдоподібно, навіть неймовірно, що Росько не стримався й легенько доторкнувся до неї.