Василь Сліпачук: Родовичі

Розпалені сутичкою з лісовими людьми, воїни прямували до Перунового дуба, ще зривалися з їхніх вуст хрипкі нерозбірливі слова.

Йшли тісним гуртом, але Росько помітив, що це були самі чоловіки, жодної жіночої постаті, жодної, тільки озброєні чоловіки. На схрещених списах несли поранених чи порубаних. Обличчя у них були темні, мовби накрила їх нічна чорнота.

Матері не було, її не відбили у тих лихих людей, і вона вже ніколи не повернеться з лісів. Звідти ніхто ніколи не повертався. І від усвідомлення цього в Роськових грудях наростав такий важкий і розпачливий крик, що він аж похитнувся. Очі його зустрілися з поглядом віщуна, твердим, владним і водночас якимсь жалібним, хлопець крізь зціплені зуби лише тихо вимовив:

— Мамо… мамо!..

Віщун повернувся до воїнів, помахом руки зупинив їх і показав:

— До дуба… до дуба!..

Воїни сходились до Перунового дуба, тісно всідалися круг нього. Тільки віщун і Росько стояли віддалік, але на них ніхто не зважав.

Ось воїни оточили Перунів дуб, усілися пліч-о-пліч, лише списи та мечі стриміли над ними. Усе це діялось у настороженому мовчанні. Росько не впізнавав чоловіків, яких щодня зустрічав у селищі і які брали його з собою на полювання, на риболовлю, вчили ставити сильця на звіра і птаха, ступати нечутно, скрадатися непомітно. Хотіли зробити його добрим воїном роду. А стати ним дуже важко: треба бути сильним і витривалим, битися мечем, кидати списа і влучно стріляти з лука.

І нехай поки що Росько б’ється дерев’яним мечем, кидає замість списа довгу тичку і стріляє не з бойового лука, жоден з його ровесників не зрівняється з ним у цьому. Не раз ловив він схвальні погляди дорослих. Він і справді переважав своїх ровесників силою й спритністю. Росько — добрий вивідувач, уміє розрізняти звірині сліди, помітити ледь видний відбиток людської ноги. Навіть може сказати, яка та людина на зріст, поспішала вона чи йшла спокійно, втомлена чи сповнена сил. У нього міцні ноги, і він може йти від сходу сонця до заходу. Йтиме без спочинку, тільки треба двічі напитись води. Ось і зараз, коли б його послали, він вистежив би тих викрадачів, може поклястися богами, що вистежить. Нехай тільки накажуть…

Та на нього ніхто не звертав уваги. В усіх такі відчужені й непривітні обличчя, якби не оцей дуб і віщун, то Роськові здалося б, що він потрапив до зовсім незнайомих людей.

Нарешті з-поміж воїнів підводиться старійшина Родь. Він повертається до віщуна і здіймає над собою спис. З його широких грудей вихоплюється хриплий крик, не погрозливий і войовничий, а мовби благаючий.

Віщун простягає перед собою руки і йде до дуба. Воїни розступаються перед ним, збиваються ще тісніше. Віщун опускається на коліна, притуляє губи до стовбура, і десь угорі з чорної обсмаленої розколини дуба вилітає сильний і чистий звук.

Почувши його, воїни заворушилися, легенький схвальний гул прокотився між ними. Той звук був добрим знаком, його сила і дзвінкість свідчили, що боги не гніваються на їхній рід, що жахлива ніч минула і більше не повернеться. Тож хіба можна стримати радість, тож хіба не вимовлять вуста подяку богам, милостивим до їхнього роду?

Тільки Росько стояв самотній і забутий. Той божий знак мовби не досяг його слуху, нічого не зворушив у його душі, не було там ні вдячності, ні полегшення. Хоча й жевріло в ній невиразне сподівання, що ось зараз воїни побачать його, кволого і нещасного, схоплять зброю й підуть у лісові нетрі, знайдуть і відіб’ють матір та сестричку…

Він би віддячив їм усім, день і ніч полював би на звіра, ніщо його не зупинило б, ні дощ, ні вітер. Багато б приніс дичини, наловив би і риби, а мати підсмажила б у хижі, на вогнищі. А може, розпалили б і надворі, біля хижі, щоб шугало вище дерев, щоб у всіх пожадливо тремтіли ніздрі від запаху смаженої дичини. Чоловіки, жінки й діти, навіть немічні діди сиділи б круг вогнища й чекали на пригощення. Нехай би всі бачили, який Росько вдачливий мисливець… Мати роздавала б кожному великий шмат м’яса… Богам він теж приніс би жертву… Та не посмів уголос вимовити ці думки Росько.

Біля дуба знову все затихло. Старійшина поклав руку на плече воїну, який сидів біля нього, той своєму сусідові. Так клали воїни руки на плечі один одному, аж поки тому, який сидів скраю, уже не було кому покласти руку. Тоді він посидів якусь мить нерухомо, заплющивши очі, мовби дослухаючись до чогось у собі. Легенько хитнувся в один бік, у другий, а потім підвівся, залишив на землі меч і, широко, легко ступаючи, подався до селища. Росько знав навіщо: воїни роду послали його дізнатись, кого цієї ночі не стало в хижах. Його було послано по лихі вісті, і ніхто не відав, на кого вони впадуть, чиї плечі зігнуться від горя. Але хтось мусив піти, і вибір випав на того воїна.