Александр Дюма - Робін Гуд

– Чи можемо ми вірити словам цього хлопчини? – згорда звернулася дівчина до свого супутника.

Прикусивши губу, Робін ображено вигукнув:

– А хіба на світі вже геть не лишилося порядних людей?

Вершники перезирнулися з усмішкою – тепер вони не сумнівалися в щирості юнака.

Спершу вони рухалися мовчки: лицар та його супутниця ще були схвильовані пригодою, а юний лучник переживав досі невідомі йому почуття: вперше жіноча врода змусила його серце радісно стрепенутися. Проте він не подавав знаку – розмашисто йшов собі попереду вершників із суворим виразом обличчя. За багатьма ознаками він уже здогадався, що вершники ці, хоча й скромно вбрані і подорожують без почту, безумовно, є представниками знаті. Але тут, у гущавині Шервудського лісу, він почувався їм рівнею, а в хвилину небезпеки зміг показати себе з найкращого боку. Його охопило єдине палке бажання – щоби незнайомка звернула на нього увагу, адже він був не простий йомен, а найкращий стрілець у всьому графстві. Невдовзі Робінові все ж удалося опанувати себе, і, коли до нього повернулося самовладання, він подумав: «Терпіння, невдовзі я побачу її обличчя без каптура!»

Нарешті він спинився і звернувся до своїх супутників:

– Далі, панове, їдьте прямо, і незабаром на галявині ви побачите будинок мого батька. Я ж мушу вирушати на полювання, щоби добути дичину на вечерю…

– Гарний хлопчина, чи не так, Меріон? – зітхнув лицар, проводжаючи поглядом струнку фігуру стрільця. – Виросте найшляхетнішим лісником в Англії… Якою міцною і здоровою робить людину життя на природі, у кам’яних темницях міст усе не так…

– Мені здається, сер Аллан Клер, – усміхнулася молода пані, – ви зітхаєте зовсім не через те. Простори Шервудського лісу викликали у вашій пам’яті образ його володарки, спадкоємиці барона Фіц-Олвіна.

– Ваша правда, люба сестро. Мушу зізнатися, що коли б я мав вибір, то волів би жити в хижі якогось йомена і бути чоловіком Крістабель, аніж сидіти на троні.

– Мій брат невиправний, – зітхнула Меріон. – Ви певні, що Крістабель погодиться змінити життя принцеси на жалюгідне існування, про яке ви марите? Утім, облиште марні сподівання: я дуже сумніваюся, що барон коли-небудь погодиться віддати за вас свою доньку.

Лицар спохмурнів.

– Якщо вона кохає мене по-справжньому, їй буде всюди зі мною добре… Ви вважаєте, що її батько мені відмовить? Але ж досить одного мого слова, щоби гордівливий Фіц-Олвін пристав на мою пропозицію, – він же не хоче стати вигнанцем і втратити свій Ноттінґемський…

– Тихше! Ось, здається, і хатина юного лісника, – промовила дівчина, зупиняючи брата. – Його мати зустрічає нас на порозі… Вочевидь, дуже порядна жінка.

– Син їй до пари, – кивнув сер Аллан. – Як це він примудрився нас випередити?

– Таж він далеко вже не хлопчик… – прошепотіла Меріон, відкидаючи каптур, що приховував її обличчя.

Робін стояв біля матері, не зводячи з дівчини захоплених очей. Хвилювання його було таким щирим, що він мимоволі вигукнув:

– Я був певен, що такі чудові очі можуть сяяти тільки на найпрекраснішому личку на світі!

Марґарет, здивована зухвалістю сина, тут-таки прицитькнула на нього.

Сер Аллан Клер усміхнувся; а його сестра, ніскілечки не гніваючись на юнака, лише ледь зашарілася, спостерігаючи, як ніжно Робін обіймає збентежену матір.

Нежданих гостей провели в дім.

А невдовзі повернувся й Ґілберт Гед: дорогою він підібрав пораненого мовчазного незнайомця, який весь час ховав своє обличчя за плащем. Лісник із великою обережністю зняв чоловіка з сідла і вніс його на руках до вітальні, а потім покликав Марґарет, що поралася в кімнатах:

– Жінко, цей бідолаха потребує нашої допомоги. Якийсь лихий збитошник пожартував із нього, пришпиливши йому стрілою кисть руки до лука. Він утратив багато крові… Як маєшся, приятелю? – спитав лісник пораненого. – Та підведи ж ти голову і не бійся. Потерпи трохи, хай йому біс! Ще ніхто не помирав од того, що йому продірявили руку…

Чоловік іще більше згорбився, вбираючи голову в плечі. Обличчя свого він так і не відкрив: здавалося, незнайомець не хотів, щоби гостинні господарі запам’ятали його.

Марґарет заходилася оглядати рану. Робін, що саме ввійшов до кімнати, хотів був їй допомогти, але, поглянувши на пораненого, кивнув Ґілбертові Геду і відкликав його вбік.

– Тату, – прошепотів юнак, – не кажіть нашим гостям, що цей чоловік тут, у нас… І будьте обережні…