Александр Дюма - Робін Гуд

– Пробачте, татусю! Я зовсім не хотів вас засмутити.

– Вірю. Але, хлопчику мій, будь-яка дрібниця в твоїх забавах може призвести до біди. Вибачаю тобі, звісно, та все ж… Небезпечні твої розваги з луком і стрілами мені не до вподоби.

– Благаю, забудьте мою легковажність! – видно було, що юнак щиро розкаюється. – Це все моє марнославство.

– Марнославство?

– Авжеж! – палко вигукнув Робін. – Хіба вчора після вечері не ви сказали мені, що я ще не такий управний стрілець, щоби злякати лань, зачепивши шерстинку на її вусі, але саму тварину не подряпати? Тож я й вирішив… спростувати ваші слова.

– Дієвий спосіб, що й казати! – гмикнув Гед. – І це я чую від свого учня! Гаразд, забудьмо все, але обіцяй мені, сер Робін, не перетворювати серйозну справу на забаву. Майстерність ти свою довів, і, думаю, кращого стрільця немає в усьому графстві, а може, і в усій Англії.

– Та хай мені відсохне права рука і жодна стріла не влучить у ціль, коли я забуду, що ви зробили для мене, тату!

– Робіне, не варто тобі й далі називати мене батьком: ти ж знаєш, що ми пов’язані з тобою лише довірою та вірною дружбою… Не заперечуй. Я вірю: ти щиро любиш мене й Меґґі… Пройдімося трохи разом, я хочу з тобою дещо обговорити… – Ґілберт Гед рушив дорогою, ведучи за повід конячку, яка примчала на посвист господаря. – Маю недобре передчуття, що невдовзі нас із твоєю названою матір’ю чекають скрутні часи.

– Про що це ви, тату?

– Ти вже дорослий, і, дякувати Богові, сили й хоробрості тобі не бракує. Ми з Меґґі з року на рік старіємо і розлучилися б із цим світом без жалю, якби нам хоч трохи відкрилася таємниця твого народження.

– А той лицар… він ніколи більше не об’являвся?

– Ні, – спохмурнів Гед, – і звістку від нього я отримав усього одного разу.

– Можливо, він загинув у бою?

– Хтозна… За рік по тому, як тебе залишили нам, невідомий посланець вручив мені шкіряний мішечок зі сріблом і пергамент, але відбитка герба на восковій печатці не було. Я відніс пергамент священикові. Той прочитав його мені, і я запам’ятав усе дослівно. А написано було там таке: «Добрий Ґілберте, рік тому я доручив тобі опікуватися дитям і взяв на себе зобов’язання утримувати його; тобі передадуть належну суму. Тепер я від’їжджаю з Англії – невідомо, чи надовго. Тож я поклопотався, щоби ти й надалі щороку отримував обіцяні гроші. Щойно настане час чергового платежу, навідайся до канцелярії шерифа 3 3 Шериф – у середньовічній Англії одна з основних локальних адміністративних посад, що їх призначав король. Найвідомішим шерифом епохи Плантагенетів був легендарний шериф Ноттінґема, особистий ворог Робіна Гуда. Ноттінґемського. Там дістанеш гідну винагороду за свої зусилля і милосердя. Виховай хлопчика як свого сина. Я приїду по нього, коли повернуся». Ані підпису, ані дати під пергаментом не було, звідки з’явився посланець – ніхто не знає. Він зник так само мовчки, як і прибув. Отже, крім того, що повідав нам про твоє шляхетне походження твій опікун, мені нічого не відомо. Коли не брати до уваги його слова, інших підтверджень цьому немає… Більше міг би розповісти мій шваґер Роланд Рітсон, але й він мов крізь землю провалився…

– Я не розумію, тату, що вас так бентежить, – стенув плечима юнак. – Мене цілком влаштовує моє життя, жодних змін я не прагну, навпаки – волію, щоб, як і раніше, все йшло своїм звичаєм, а моє завтра не надто відрізнялося від сьогодні чи вчора.

– Так, синку… Шериф щорік вручає мені гінеї, що надходять невідь звідки, а Марґарет складає їх у панчоху для тебе, та й здоров’я в нас поки що нівроку… – далі вголос міркував лісник. – От тільки не маємо жодної впевненості, що раніше чи пізніше ти матимеш належні тобі за правом народження пошану і багатство. Якщо твій покровитель не з’явиться, поки ми живі, мої останні години будуть огорнуті смутком…

– Боже вас борони, тату! Ви з мамою ще довго проживете!

– Хтозна, Робіне, – зітхнув Гед. – Але запам’ятай: коли нас із тобою розлучить нагла смерть, ти наш єдиний спадкоємець. Хатина, в якій ти виріс, і земля навколо неї – твої. З грошима, що ми зібрали за ці п’ятнадцять років, ти зможеш жити в достатку.

Юнак швидко відвернувся, ховаючи від батька непрохані сльози, а потім бадьоро підвів голову і весело вигукнув:

– Не треба говорити про розлуку, тату! Думки про такі речі роблять нас слабкими. А я вже дорослий чоловік. Коли-небудь про все дізнаємось, а якщо й ні – то це не завадить мені втішатися життям. Нехай я не знаю свого справжнього імені, зате я знаю, ким хочу стати: найкращим стрільцем у всьому нашому лісі!