Александр Дюма - Робін Гуд

– Бо щаслива, – лагідно відказала Марґарет, ніжно глянувши на чоловіка.

– У Меґґі така пречудова вдача, що поряд із нею будь-хто почувається щасливим. У нашому маленькому домі досі не було жодної сварки… Та годі про це. – Лісник обернувся до гостей: – Присувайтеся ближче до вогню. Марґарет миттю зготує поїсти, а потім постелить вам… Ну ж бо, жінко, не барися!

Молода жінка жваво метнулася до вогнища, а тим часом Рітсон нахилився над лавою, відгорнув край вовняної ковдри і поглянув на дитину. Личко міцного однорічного хлопченяти було спокійне – він навіть не поворухнувся, тихенько сопучи вві сні. Старанно поправивши зім’ятого чепчика, Рітсон випростався і неголосно покликав сестру:

– Ходи-но сюди, сестричко! Хоч ми й не бачилися вісім років, я завітав не з порожніми руками – маю для тебе подарунок… Поглянь!

– Матір Божа! – У Марґарет на очах виступили сльози. – Дитя… Суще янголятко! Невже це твій синочок? Ґілберте, мій брат привіз нам малюка!

Лісник наблизився, похмуро поглядаючи на шваґра.

– Що ж це ти, друже, занедбав військове ремесло та записався в годувальниці? – суворо спитав він. – Звідки в тебе дитина? І що це за дивацтво – блукати лісовими нетрями з немовлям під плащем? Навіщо ти привіз його сюди – кажи, та як на духу!

– Не гарячкуй даремно, друзяко Ґілберте! – Рітсон скривився. – Мені й самому вже набридло нянькувати. Цей хлопчик не має до мене жодного стосунку. Він сирота, а сер лицар, який прибув разом зі мною, – його опікун. Нехай добра Меґґі тим часом подбає про хлопченя, а його світлість розповість нам, звідки це дитя взялося і хто воно.

Молодій жінці не треба було казати вдруге; схопивши сонного малюка, вона понесла його до своєї кімнати. Ніжно поцілувавши хлопчика, щільно загорнула його у свою святкову шаль і повернулася з ним до гостей…

Повечеряли простими сільськими, утім, поживними наїдками, відтак Рітсон ледь чутно шепнув своєму супутникові:

– Досить зволікати, сер, уже час… – І той звернувся до господаря дому:

– Добрий Ґілберте, я втішений тим, із якою теплотою ваша дружина поставилася до цієї дитини, тож наважуся зробити вам одну пропозицію. Але спершу дозвольте мені розповісти про цього хлопчика, який залишився сиротою, а я – єдиний його покровитель у цілому світі… Отже, його батько – мій давній бойовий товариш і найближчий друг. Ми разом брали участь у французькому поході, потім на кілька років доля нас розвела, і знову зустрілися з ним уже в Уельсі. Цей доблесний воїн, перш ніж залишити Францію, до безтями покохав милу скромну дівчину, одружився з нею і привіз до Англії. На жаль, цю новину при дворі зустріли холодно. Молоду жінку безіменного походження, без посагу, було визнано нерівнею лицареві, ще й причетному до королівської родини. Я вважаю, що саме байдужість і презирство, якими її зустріли в Англії, вразили ніжну душу дівчини і підточили її здоров’я. Пологи були важкими, а за тиждень молода обраниця шляхетного лицаря померла, лишивши йому крихітного синочка… Але ж недарма кажуть: як одна біда йде, то й другу за собою веде. Невдовзі хлопчик утратив і батька. Ми билися з моїм другом пліч-о-пліч у Нормандії 1 1 Нормандія – історична область на півночі Франції, здобула статус герцогства, за яке неодноразово виникали суперечки між Англією та Францією. , коли його було смертельно поранено. Останнім його благанням було подбати про нещасного сироту. Він сказав, де перебуває хлопчик, попросив забрати його від годувальниці і прилаштувати в надійний дім… Я присягнувся всіма святими, що виконаю його останнє бажання…

Лицар поглянув на сонну дитину і далі провадив у цілковитій тиші:

– І я неодмінно дотримав би слова, якби досі не перебував на службі в короля, адже обов’язок, який я мушу чинити, не дозволяє мені її залишити. До того ж я не маю ані рідних, ані вірних людей, щоби покластися на них. Я не знав, що робити, коли, на щастя, ваш шваґер порадив мені звернутися до вас, Ґілберте, – людини шанованої та добропорядної. Рітсон розповів мені, що ви досі не зазнали щастя батьківства, що сестра його – добра і любляча жінка і ви не відмовитеся прихистити під своїм дахом сина хороброго воїна… Зрозуміло, всі витрати на утримання хлопчика я візьму на себе. І якщо Господь подарує йому довге життя і здоров’я, а я на той час іще буду живий, то сподіваюся, що матиму на старість собі підпору. Отоді я розповім йому славетну й сумну історію про його батьків… А доти ви виховуватимете малюка як власного сина… Чи згодні ви на мою пропозицію, Ґілберте?