Александр Дюма - Робін Гуд

Гість із тривогою подивився на лісника. На суворому обличчі Ґілберта Геда промайнула тінь сумніву. Він запитливо подивився на дружину, але Марґарет мовчала, з ніжною усмішкою поглядаючи на дитину. Тоді втрутився Рітсон:

– Сміх цього янголятка, Меґґі, сповнить ваше життя радістю і, присягаюся святим Петром, даватиме вам не меншу втіху, ніж брязкіт золотих монет, які щороку відлічуватиме вам щедра рука його милості…

Марґарет тільки лагідно поглянула на чоловіка, чиє мовчання лицар витлумачив по-своєму.

– Досі вагаєтеся, мій добрий Ґілберте? – спитав він, насупившись. – Вам не до душі така несподівана пропозиція?

– Вона мене цілком влаштовує, сер лицар, – помовчавши, мовив лісник. – Як Меґґі? Якщо вона згодна, ми залишимо дитину в себе… Останнє слово – за нею.

– Сер лицар має рацію, – промовила молода жінка, – хіба солдат короля має змогу виходити мале дитя? Я готова стати йому за матір. – Вона звернулася до гостя: – Але якщо коли-небудь, сер, вам спаде на думку забрати в нас хлопчика, скажу щиро, ми повернемо його з важким серцем. Єдине, що нас із чоловіком зможе втішити, – у вас він буде щасливіший, ніж в убогій лісовій хижці.

– Отже, вона згодна, – кивнув Ґілберт Гед. – Я ж, зі свого боку, присягаюся берегти цього хлопчика і бути йому справжнім батьком. Як запоруку цих слів, сер лицар, візьміть мою рукавичку.

– Слово за слово. – І гість кинув на стіл одну зі своїх рукавичок. – Тепер залишається узгодити розмір грошового утримання дитини. – Вийнявши з-під поли шкіряний капшук, туго напханий монетами, знатний гість спробував дати його лісникові.

Але той відмовився:

– Сховайте ваше золото, сер. Хліб і любов у нашому домі не продаються!

Товстий капшук із грошима неодноразово переходив із рук лісника до рук дворянина, доки не втрутилася Марґарет. Вона сказала, що гроші, які надходитимуть на потреби дитини, зберігатимуться в надійному місці, і хлопчик отримає їх, щойно досягне повноліття. Так справу і злагодили, на превелику втіху всіх присутніх, відтак розійшлися по своїх кімнатах…

Назавтра лісник прокинувся, тільки стало на світ займатися. Вийшовши у двір, він заздро поглянув на коней своїх гостей, яких саме чистив його слуга.

– Оце так коні, Лінкольне! – зітхнув він. – Навіть не віриться, що допіру два дні торували шлях лісовими нетрями. Таких красенів тримати не з нашою кишенею… До речі, час уже наповнити годівниці й нашим шкапам…

Але лісникова стайня виявилася порожньою.

– Лінкольне! – гукнув лісник. – Ти хіба вже пустив коней на пашу?

– Ні, пане.

– Дива, та й годі, – пробурмотів собі під носа Ґілберт. Міркуючи над тим, що ж могло статися з їхніми кіньми, він повернувся в дім і насамперед зазирнув до комірчини, де відпочивали подорожні. Там нікого не було.

Тим часом до їдальні ввійшла Марґарет із дитиною на руках, і лісник здивовано повідомив їй, що обидві їхні конячки зникли, як, утім, і нічні гості.

– Здається мені, Меґґі, – скрушно хитаючи головою, мовив лісник, – що поїхали вони на наших шкапинах, а нам залишили своїх норманських скакунів… Чого б це?

– Навіть не попрощавшись? – здивувалася Марґарет. – Дивна річ! Може, вони хотіли приховати, куди їдуть? Чи просто дуже квапились? А може, залишили нам своїх скакунів на знак подяки за малюка, а поїхали так рано, боячись, що ми відмовимося?

– Усе одно дивно… Якщо так, то я вельми їм вдячний, але шваґром я невдоволений. Міг би хоча б слово мовити на прощання…

– Хіба ти забув, що в Роланда померла наречена, йому, мабуть, нелегко споглядати наше родинне щастя. Утім, мене інше хвилює. Адже ми з тобою не знаємо навіть імені опікуна цієї дитини. Тільки те, що він знатний лицар на королівській службі. Брат мій – теж воїн і так само ще довго поневірятиметься чужими краями.

– Агов, Меґґі, не буди лихо, поки тихо, – раптом широко всміхнувся лісник. – Подивися-но, який хлопчик гарний! Він справді чудовий. Дай мені його поцілувати!

– Як же ми назвемо нашого сина, Ґілберте? – Посміхаючись, жінка передала дитину чоловікові.

– Вибери йому ім’я, Марґарет.

– Ні, краще ти… Він хлопчик, ти й мусиш його назвати.

– Нехай буде Робін – на згадку про мого улюбленого брата, який так рано загинув. Я часто згадую нещасного Робіна.

– Робін Гед! Хай буде так! – молода жінка ніжно поглянула на сина своїми фіалковими очима і міцніше пригорнулася до чоловікового плеча.

З часом «Гед» якимсь дивним робом перетворилося на «Гуд». І під цим ім’ям – Робін Гуд – значно пізніше наш маленький незнайомець уславився в цих лісових краях.