Александр Дюма - Робін Гуд

Відтоді минуло п’ятнадцять років. У хатині доброго лісника впродовж цього часу панував щасливий спокій, а хлопчик-сирота за всі роки не мав жодного приводу засумніватися в тому, що він улюблений син своїх любих батьків – Марґарет і Ґілберта.

Одного чудового червневого ранку дорогою Шервудського лісу, що вела до чепурного сільця Менсфілд-Вудгауз, їхав верхи на міцному поні чоловік середнього віку, виглядом і одягом схожий на йомена. Вранішнє сонце осяювало лісову гущавину миротворним промінням, легенький вітрець доносив терпкий аромат молодого дубового листя і польових квітів, яскраво зеленіли мохи й росяні трави; виспівуючи оду новому дню, в гілках пурхало лісове птаство; і лише подекуди в низинах ще клубочився нічний туман.

Розкошуючи в лагідній прохолоді лісу, мандрівник затягнув сильним, грубуватим голосом стару саксонську пісню. Аж раптом повз самісіньке його вухо просвистіла дзвінка стріла і вп’ялася в гілку могутнього дуба.

Радше здивований, аніж переляканий, чоловік спішився, причаївся за стовбуром дерева і хутенько напнув тятиву свого тисового лука, налаштувавшись оборонятися. Проте навкруги панувала тиша – це змусило подорожнього замислитися. Здавалося, ніхто й не намагався його атакувати. Може, стрілу випустив якийсь невдатний мисливець? Чи розбійник-волоцюга, що став на здобичну путь, схибивши, зачаївся в гущавині? Але якщо то мисливець, чутно було би гавкіт мисливських собак; а розбійникам здалеку видно: взяти в подорожнього нічого, крім хіба що поні. Сам він ніколи не шкодував кусня хліба чи кухля елю жодному з тих лісових блукачів, які іноді стукали в його двері пізно вночі. Може, він когось випадково образив і в кущах ховається месник? Але ж чоловік не міг згадати бодай когось в окрузі, кого міг би назвати своїм ворогом.

«Ну що ж, – подумав Ґілберт Гед (а це був саме він), – якщо на мої запитання немає відповідей, спробуємо діяти інакше…»

Він схопив свого лука і націлився в густі хащі, де міг би ховатися ймовірний супротивник. Якщо не вдасться влучити, то хоча б налякає чи змусить його викрити себе.

Перший його постріл не мав наслідків. Знову забриніла туга тятива, і тут сталося щось неймовірне. Другу Ґілбертову стрілу було зупинено на льоту стрілою, яку невидимий супротивник випустив зі свого лука: вона під прямим кутом улучила в Ґілбертову, й обидві стріли впали на землю. Невідомий лучник так майстерно володів зброєю, що Ґілберт геть забув про небезпеку і вискочив із укриття, захоплено вигукуючи:

– Оце так постріл! Ніколи не бачив нічого подібного! – Він став озиратися на всі боки, намагаючись відшукати таємничого стрільця.

Пролунав дзвінкий молодечий сміх, і на дорогу виступив ставний і міцний юнак.

– А що, татусю, здається, моя стріла трохи полоскотала вам вухо? – весело спитав він.

– Боже правий! То це ти, Робіне?.. Капосний хлопчисько! Йди-но сюди. І як це ти насмілився здійняти зброю на рідного батька? Присягаюся святим Дунстаном 2 2 Святий Дунстан (928—988) – архієпископ Кентерберійський, ігумен відомого монастиря Ґластонбері, духовний натхненник церковної реформи, спрямованої на зміцнення чернецтва. Авторитет святого Дунстана був надзвичайно високий у народі ( тут і далі – примітки ред. ). , я вже був вирішив, що це розбійники зібралися мене порішити… Дай обійму тебе, бешкетнику мій! – басовито сміявся лісник, утішено вдивляючись в обличчя юнака.

Зухвалий стрілець мав незвичайну зовнішність. Його ясне, мов вирізьблене зі слонової кістки, чоло облямовували хвилясті пасма густого чорного волосся, довгі вії затіняли ледь примружені очі, що яскраво спалахували темно-синіми іскрами, відкрите вилицювате обличчя з ніжним рум’янцем було сповнене енергії. Водночас у цих тонких рисах не було нічого жіночного – у свої п’ятнадцять Робін мав вигляд уже майже дорослого, мужнього чоловіка. Обличчя його було ледь засмагле, але там, де одяг відкривав шию і зап’ястки, видніла шкіра – біла і гладенька, немов атлас. Юний лучник був у капелюсі з чаплиним пером, куртці із зеленого сукна з широким пасом, коротких штанях з оленячої замші; на ногах мав саксонські чоботи, перехоплені міцними ременями біля щиколоток; при боці на перев’язі з масивними сталевими пряжками погойдувалися набитий стрілами сагайдак і невеликий ріжок, за пасом стримів мисливський ніж; у руці хлопець стискав лук.

– А ти не подумав, що міг поцілити мені в голову? – з удаваною суворістю cпитав Гед. – Ну і жартики у вас, сер Робін!