Александр Дюма - Робін Гуд

– Навіщо з дрібниці робити таємницю? – невдоволено пробурчав Ґілберт. – І чому ти попереджаєш мене про обережність? Кажи негайно: що спільного між цим чоловіком і…

Його слова перервав крик пораненого: Марґарет, зламавши скривавлений держак стріли, висмикнула його з рани і відкинула в куток. Потім наклала тугу пов’язку і вивела пораненого з вітальні.

– Овва! Он воно що, сер розбійник, виходить, це твої витівки! – Ґілберт обурено підступив до сина. – Я ж уранці заборонив тобі вправлятись у влучності на людях… Добре ж ти послухався!

– Я? Ніколи і в думці не мав нічого подібного!

– А хіба не ти поранив бідолаху? Не відпирайся: наконечник стріли видає тебе з головою – на ньому наше клеймо…

– Так, це я стріляв у нього, батьку, – сухо відповів Робін. – Та не відчуваю ні сорому, ні каяття, адже цей чоловік – негідник.

Обличчя лісника спохмурніло.

– Соромно і ганебно, сину: через легковажні хвастощі поранити людину, яка не заподіяла тобі зла, та ще й назвати її негідником!

– Нехай соромиться той, хто чатував на беззахисних подорожніх у засідці біля стежки і кого ви так великодушно підібрали в лісі… – І Робін розповів батькові про все, що сталося.

– Він тебе бачив? – із тривогою спитав лісник.

– Ні.

– Вибач, синку, я був несправедливий до тебе. Якщо все саме так, як ти кажеш, то, здається мені, в лісі ховається хтось іще. Цей чоловік був не сам… Через те він так старанно відвертає обличчя. Здається, я вже колись бачив цього лиходія, проте ніяк не можу пригадати. Ось що, Робіне…

Їхню розмову перервала поява гостей, які саме зійшли з горішніх кімнат. Господар щиро привітав обох – лицаря і молоду пані.

Цього вечора в лісниковій хаті панувало незвичайне пожвавлення. До вечері всі були заклопотані своїми справами, і лише Робін тинявся без діла, поглядаючи на прекрасну даму і потайки зітхаючи. Осяйна врода молодої жінки розбурхала в серці юнака справжній вир почуттів. Йому вже траплялося залицятися до дівчат, але то все були місцеві сільські красуні. Вони зовсім не справляли на хлопця такого неймовірного враження, як вродливиця Меріон, і вже назавтра, захопившись полюванням, він одразу забував про них. Зараз же Робінові здавалося, що він радше помре, ніж наважиться мовити бодай слово до шляхетної вершниці, якій урятував життя.

Поки юнак нишком захоплювався гостею, сер Аллан Клер на всі боки нахвалював його відвагу та влучність. Лісник тим часом розповів гостеві, що хлопчик – його названий син. Так він робив останніми роками, розмовляючи зі шляхетними панами, сподіваючись, що хтось-таки допоможе йому розкрити таємницю походження приймака.

– Опікун, який залишив нам цю дитину на виховання, можливо, прибув із міста на річці Трент, – закінчив свою розповідь Ґілберт Гед, – бо саме тамтешній шериф виплачує нам щорічне утримання…

– Ми самі родом із Гантінґдонширу і всього кілька днів як виїхали звідти, – здивувався лицар, – але нічого подібного я ніколи не чув. Ні про одруження будь-кого з лицарів із молодою француженкою-простолюдинкою, ні про загибель самого лицаря в Нормандії за тих часів… Така надзвичайна історія була би відома всім. Дозвольте мені, добрий Ґілберте, висловити сумніви щодо правдивості розказаного вам п’ятнадцять років тому. Забагато дивних обставин. Навіщо, наприклад, було відвозити дитину в таку глушину?.. У будь-якому разі після повернення до Гантінґдону я матиму собі за честь спробувати розшукати сліди рідні Робіна – адже ми з сестрою відтепер саме йому завдячуємо своїм життям. Крім того, я хотів би взяти вашого названого сина завтра за провідника у Шервудському лісі. Боюся, без його допомоги я можу збитися з дороги. Сестра ж, коли ваша ласка, залишиться у вас до мого повернення.

Ґілбертові Геду не хотілося відпускати сина, але з думки йому не йшов поранений негідник, тож він згодився. Зрештою було вирішено, що сер Аллан і Робін вирушать у дорогу, ледь розвидниться…

Щойно стемніло, двері лісникового житла позапирали на ковані засуви. Усі зібралися за столом. Розмова за вечерею точилася жвава, лісник устиг повідати чимало цікавих історій зі свого життя-буття, коли раптом його розповідь, присмачену простодушним гумором, перервав уривистий свист, що пролунав у темряві за вікном. Тривожно завив один зі сторожових псів, потому все стихло.

– Не здивуюсь, якщо неподалік швендяє той, хто спокійно запускає лапу в чужу кишеню, – сторожко зауважив лісник. – Волоцюги неодноразово намагались увірватися в наш дім, попри те що ми з дружиною небагаті й часом у зимові холоди ділилися з ними чим могли…