Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового. Продовження

Кошовий поспішав, крокував широко. Кремезний Франек Віхура ледь встигав за ним, задихався, чхаючи на ходу, та не здавався, намагався тримати темп. Шацький, прогнати якого в Клима не повернувся язик, замикав їхню невеличку колону. Але вже перед економічним корпусом комісар, наддавши трохи, таки випередив Кошового, призупинив біля дверей.

– Чекайте, пане Кошовий. Я офіційна особа, зайду першим. Так буде правильно.

– Отож! – піддакнув захеканий Шацький, перевівши подих. – Проти пана комісара навіть тут ніхто не матиме вагомих аргументів.

– У мене свої аргументи, – процідив Клим, машинально потираючи через рукавичку розбитий не так давно кулак. – І власні рахунки.

– Пан адвокат виправдовує самосуд?

– Ви все бачили і знаєте, пане комісаре, – парирував Кошовий. – На моєму місці бажали б того ж напевне.

– Поки я на своєму місці, прошу пана, – відчеканив Віхура. – І знаю далеко не все. Як і ви, пане Кошовий. Хіба ні?

Замість відповіді Клим обійшов його, намагаючись усе ж зайти в приміщення першим. Та Віхура виявився затятим: стримав силою, стиснув лікоть залізною хваткою, відсторонив. Кошовий змирився з тим, що зайде другим.

Звичайно, професору Ліщинському вже доповіли про нежданих гостей. Лікар, як і минулого разу, чекав у своєму кабінеті. Лиш не підвівся з-за свого масивного широкого столу. І дивився на прибулих без жодної цікавості, хоч ворожості в погляді Клим так само не побачив.

В очах не відбивалося зовсім нічого.

– Уважно слухаю шановне панство, – мовив Ліщинський, не привітавшись, тут же додав ні сіло ні впало: – Яка честь, сам комісар Віхура. Я саме сьогодні поспішаю. Але заради вас затримаюся. Маю до п’ятнадцяти хвилин, – і потім, знову без видимого зв’язку: – Добрий день, пане Шацький. Як ваша родина?

На Кошового професор демонстративно не звертав уваги.

– Ви приділите нам більше часу, – заперечив комісар. – А тут я справді затримаю вас ненадовго. Маю документ, який дає право заарештувати вас, пане Ліщинський.

– Мене?

Клим не почув у запитанні жодної здивованої нотки. Професор ніби чекав на появу поліції в своєму кабінеті щонайменше кілька останніх років. Віко сіпнулося, і стояти мовчки він уже не міг. Кахикнувши, виступив наперед, наблизився. Тепер від Зенона Ліщинського його відділяв лише стіл.

– Вас, саме вас. Мусили почати не з того. Проте я вже не знаю, хто з вас небезпечніший.

– Перепрошую, пане Кошовий, про яку небезпеку ви зараз завели? Від кого вона йде? Від мене?

Професор тицьнув себе в груди, потім почав зручніше моститися в кріслі, ніби збирався дивитися цікаву виставу чи слухати оперу. Він і не думав вставати й виходити.

– Годину тому поліція заарештувала вашого асистента, Альберта Мазура. Він винен у шести вбивствах, збирався скоїти сьоме. Тому є свідки. Троє з них – перед вами.

– Доктора Мазура?

– Ні, пане Ліщинський, – сказав Кошовий, дивлячись просто на професора та бажаючи побачити його реакцію. – Не доктора. Вашого пацієнта Альберта Мазура.

Хоч Кошовий уже раніше розповів це своєму товариству двічі, все одно в кабінеті запала лунка тиша.

Віхура й Шацький досі не могли повірити в почуте. Це був той випадок, коли не гріх здивуватися втретє так, ніби вперше.

– Отже, пацієнта, – зітхнув Ліщинський, витримуючи Климів погляд так, ніби сам бачив перед собою душевнохворого. – Цікаво, як ви до цього дійшли.

– Дав телеграму до Станіслава. Ви там зустріли Мазура, талановитого лікаря-інтерна, котрий практикував у тамтешній божевільні й скнів, не маючи перспектив у провінції? Ви ж згадали про це за обідом, пригадуєте?

Ліщинський мовчав, міцно стуливши губи. Нарешті в погляді з’явилося бодай щось живе – тиха, притлумлена, жевріюча лють. Але він промовчав, і Кошовий повів далі:

– Два дні тому я відбив невинну телеграму. Цікавився доктором Альбертом Мазуром, який працював у них близько двох років тому. Мені, пояснив коротко, як того вимагає телеграф, ця достойна особа потрібна як консультант. Мені відповіли: помилка, доктора Альберта Мазура ніколи в лікарні не було. Можливо, йдеться про пацієнта з таким ім’ям. Про нього мені рекомендували запитати в професора Ліщинського. Адже телеграфував я зі Львова.

Професор далі мовчав. Клим перевів подих.

– Ви видавали пацієнта за лікаря. Розкрити цього не міг ніхто, бо ви забрали його звідти, де про нього відразу забули. Ваш авторитет прикрив вас. Що дивного чи підозрілого, коли світило європейської психіатрії опікується цікавим, на його погляд, хворим. Мазур не так часто залишав своє крило, в якому ми з вами побували. Самі обмовилися – він часто спав там. Звичайно, ви не могли тримати того, кого називали асистентом, під замком постійно. В окремих випадках Альберт супроводжував вас. Нічого страшного, він же під вашим наглядом. Та й у вашій присутності Мазур поводився, як нормальний. Коли ви дізналися, що пацієнт убиває? Не кажіть, що не знали нічого.