Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового. Продовження

Віхура витягнув з кишені пальта чистий носовичок, висякався, намагаючись видавати по можливості менше гучних звуків.

– Отак я й дозволю вам, пане Кошовий, самодіяльність на своїй території. Ви вчора так детально все розжували, що пустити справу самопливом тепер не маю права. Ось станеться щось із вами, хто відповідатиме?

– За мене? За те, що сталося?

– За втечу Різника! – комісар знову висякався, притиснув хустку до рота щільніше, аби приглушити чхання. – Бог знає, яке колінце він відколе. І все, панове, діємо – то діємо. Вперед, хоч мені саме ця частина плану не дуже до вподоби.

Кошовий лиш ступив до драбини, а Шацький уже сопів, акуратно приставляючи її до стіни, аби втрапити під потрібне вікно.

Клим, перевіривши, чи міцно стоїть, поліз першим.

Діставшись другого поверху, обережно штурхнув вікно.

Узимку воно зачинялося зсередини щільно. Тим більше, господар помешкання вийшов із дому у справах, тож перевірив, аби засуви стояли й тримали міцно.

Але від поштовху Кошового стулки без опору піддалися, прочинилися й відкрили безперешкодний шлях усередину.

На Климове прохання Єжи Тима знайшов вломника, котрий акуратно, не пошкодивши замка, відімкне вхідні двері, зайде всередину та прочинить вікно.

Так, можна було не морочитися й зайти сюди, як усі люди, через двері. Їх відчинив би той самий фахівець. Але так уся компанія мусила зайти до будинку з парадного входу, котрий виходив на вулицю. Кошовий вирішив дмухати на воду: Різник міг чатувати десь поруч, дивлячись, хто заходить. Він знає, як виглядає комісар Віхура, і тим більше впізнає Шацького, не кажучи вже про Клима. Тож лишався єдиний вихід: пробратися сюди в дещо дивний, зате цілковито непомітний спосіб – з двору через завбачливо відчинене вікно.

Шацький переліз через підвіконня сам. Віхура, який дерся останнім, тихо бурчав щось під ніс і не відмовився від простягнутої Кошовим руки. Ставши нарешті на рівні, він з докором зиркнув на Клима, похитав головою.

– Я, комісар поліції, дозволяю якомусь злодюжці проникати в чужі апартаменти, відчиняючи їх відмичкою. А сам залажу сюди через вікно, драбиною, не маючи на те законних підстав. Ви – правник, пане Кошовий. Знаєте, як це називається?

– Тому ви з нами, пане Віхуро, – парирував Клим. – Усі дії за участю комісара поліції автоматично законні.

– Демагогія, – відмахнувся той.

Усі троє стояли посеред кімнати в помешканні, яке займав журналіст Януш Навроцький.

Він повернувся за сорок хвилин.

Відчинив двері легко, стороннє втручання не пошкодило замок. Хтозна, про що думав, які мав плани, чим вирішив зайняти себе – незвані гості перекреслили всі плани. Побачивши в залі трійцю, Навроцький спершу неабияк налякався, скрикнув та позадкував, намірившись тікати. Наступної миті впізнав спершу Віхуру, потім – Кошового. На Шацького зиркнув підозріло: раніше не перетиналися.

– Що це означає, пане комісаре? – вигукнув Навроцький, опанувавши себе й навмисне ігноруючи Клима. – За яким правом? Як ви зайшли?

– Через вікно, – кинув Кошовий.

– Вас не питають! – огризнувся репортер.

– Так він же правду сказав, – виступив наперед Віхура. – Ви зараз, напевне, хочете настрашити мене гострою, у вашому стилі, публікацією. Не поспішайте. Маєте можливість написати ще цікавішу статтю й продати дорожче, ніж сенсації про Різника з Городоцької. Саме для того ми тут.

– Для чого?

– Дати вам цінну сенсацію. Ну, і для вашої безпеки.

– Безпеки? Що мені загрожує?

– Не що , – знову втрутився Клим. – Хто. Різник.

Навроцький кинув на нього черговий лютий погляд.

– Чому мені тут повинен загрожувати Різник?

– Бо він прийде сюди, – спокійно пояснив Кошовий. – Наскільки я встиг його пізнати, він пунктуальний. Навіть я б сказав – хворобливо, маніакально пунктуальний. Тож буде тут опівдні. Секунда в секунду. Тим більше, його попередили, аби не запізнювався.

Навроцький виглядав, як людина, котра не вірить у те, що відбувається довкола, хоч бачить усе на власні очі й чує на власні вуха.

– Різник… прийде сюди ? Як… Чому… Звідки ви знаєте?

– Бо ви самі його запросили, пане Навроцький.

Остаточно переставши розуміти будь-що, репортер закрутив головою, враз перетворившись на розгублену дитину, з якою навмисне й зло жартують цинічні дорослі.

– Кого я запросив? Коли? Куди?

Глянувши на Віхуру й отримавши мовчазну, підкріплену кивком голови згоду, Клим остаточно вийшов на передній план, узявши на себе керівну роль та лишивши іншим місця глядачів у залі.