Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового. Продовження

– Подібне – подібним, – знову вкотре повторив Ліщинський.

– Успіхи були?

– Хіба це має тепер значення, пане Шацький? Ми працювали, цього досить. Поки Альберт не вбив дівчину, далі – другу, третю, четверту.

Клим прокашлявся.

– Ви навмисне підтвердили алібі Лукана?

– Так. Якби ваш нещасний підзахисний лишався в тюрмі, це нічого б не міняло. Мазур найближчим часом убив би знову. Все одно того хлопаку треба було б випускати. А так я відвів від свого помічника підозру. Ніхто ніколи не запідозрить людину, котра сама зруйнувала власне прикриття. Лукан прикривав Альберта, сам того не розуміючи… Втім, нещасний насправді мало що розумів, коли йшлося про матерії вищі, ніж їсти, спати, випорожнюватися, співати, сякатися, плювати чи, даруйте, піддивлятися за дівками. Хоч ані Мазур, ані я не готували цього, не підставляли хлопця під удар. Різник попався поліції випадково, на його місці міг опинитися інший, з тим же успіхом.

– Ви сказали – убив би знову. Пане Ліщинський, ви не збиралися зупиняти ваше дітище?

– Ще скажіть – монстра, – криво всміхнувся професор. – Мій асистент не був чудовиськом. Психічний розлад, не надто тяжка, як на мій погляд, форма шизофренії. І ви помиляєтеся, у мене був план. Після того писаки Навроцького він не вбив би жодної людини. А подруга тієї курви, здається, Анни, була б останньою жінкою в переліку його жертв. Насправді все могло скінчитися раніше, вже після Анни.

– Чому не після першої дівчини, Зосі? – спитав Віхура.

– Не даєте слова сказати. Перериваєте, – Ліщинський почав помітно дратуватися. – Може, я б почав, як водиться, від самого початку, а ви слухайте, за цим же прийшли? – Відповіддю було мовчання, і він повів далі, трохи попустившись: – Альберт Мазур цілком придався для мого експерименту, результати якого не зашкодили б людям довкола. Мені було цікаво спостерігати за хворим, котрий лікує таких самих. Спершу, відверто кажучи, робив вигляд, не до кінця розумів – я не граюся. Потому почався перший прогрес, я відзначав позитивну динаміку, навіть виписав додому кількох пацієнтів Мазура. Жодного сюди не повернули… Але гаразд, вас же не це цікавить. Отже, захопившись, поринувши в досліди з головою, ще й читаючи при цьому свої лекції, поживу для яких давала наша спільна з Мазуром праця, я зовсім забув одну важливу річ. Альберт – молодий здоровий мужчина. Випадково дізнався від однієї набожної санітарки, за чим кілька разів заставали мого асистента, я закрив небезпечні роти грошовими преміями. А чоловічу енергію Мазура вирішив спрямувати у найпростіше з існуючих русел. Повії існують задля того, аби самці спускали пару, чи не так?

– Ви купили йому жінку, – мовив Клим. – Можна було пояснити коротше, без вітійства.

– Мені здалося, так буде цікавіше…

– Не буде, – відрізав Віхура.

– Як завгодно, – гмикнув Ліщинський. – Хороший лікар знає свого пацієнта досконало. Тому я не підвів Мазура за руку до ліжка повії. Не давав йому грошей на гріх. Бо він мав одну характерну особливість: пунктик стосовно продажного кохання. Де, коли, як, від кого отримав подібні знання вперше – не знаю. Альберт замикався при спробах поговорити про це, і я зрозумів: ось що спричинило свого часу розлад його психіки, ось де поворотна точка.

– Його виводили з себе проститутки?

– Знову спрощуєте, пане Кошовий. Переводите мого асистента чи, коли завгодно, пацієнта в розряд примітивних психопатів, котрі придумали собі місію чистити світ від скверни. Альберт ніколи не платив за секс. І його можна було вивести зі стабільного стану пропозицією заплатити. Так, десь там криються причини хвороби…

– Пане професоре, ви не лекцію читаєте.

– А вам би треба було побувати на моїх лекціях.

– Я їх ще послухаю на допитах, – вставив Віхура. – Ви навмисне тягнене кота за хвіст, аби довше тут посидіти? До в’язниці ви все одно підете.

Ліщинський знову скривив у посмішці кутик рота.

– Як скажете. Я домовився з дівкою на Городоцькій. З тих, котрі не ходять чи не приймають у лупанарах, а винаймають апартаменти для своїх справ. Так простіше не кидатися в очі. Першою була згадана вами Зося. Тямуща дівуля, погодилася розіграти невеличку виставу. Ми ніби випадково зустрілися в кав’ярні, вона моя знайома, колишня пацієнтка, Альберта це не лякало, навіть навпаки. Потім Зося повела його до себе. Трагедія сталася, коли Мазур, не сказавши мені, по старій пам’яті пішов до неї вдруге. Повернувся пізно, одяг у крові. Зізнався: заговорив про почуття, вона навзаєм зажадала оплати. Далі пояснювати, ще розжувати?