Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового. Продовження

Трійця перезирнулася.

– Зайве, – висловив загальну думку Шацький.

– З другою дівчиною – та сама історія?

– Мазур вимагав познайомити його іще з кимось. Від затятості ставав прикрим, небезпечним, тож я не міг йому відмовити. Домовився з іншою дівчиною, Крисею. Придумали іншу виставу. Потім я застеріг Альберта ходити до дівчини, поки я відсутній. Мав їхати до Відня. Коли повернувся, про Різника з Городоцької вже писали всі львівські газети, а Мазур знову зізнався.

– Було ще дві спроби? Ви приносили Альберту дівчат у жертву, мов Змієві в старих казках, так виглядає. Я б навіть згадав міф про Мінотавра.

– Знову ви за своє! – професор почав дратуватися. – Нікому не побажаю потрапити в таку казочку! Я отримав проблему дослівно казкової величини! Єдине, що хоч трохи виправдовувало весь цей жах, – повії постійно ризикують, мусять до всього готуватися, на все йти.

– Всі жертви Мазура – люди, – відрізав Клим. – Їхній низький статус ваших дій не виправдовує.

– Я не виправдовуюсь, – відмахнувся професор. – Ламав голову, як вивезти Альберта зі Львова, прилаштувати окремо, в тихому місці, навіть знайти йому відповідну жінку. Вони були б у мене під наглядом, шановне панство. Насправді моєму асистентові бракувало пари, і все можна було владнати. Аби ви не взялися виправдовувати Різника, пане Кошовий.

– О! Тепер уже я винен! – вигукнув той.

– До чого тут…

– До всього, пане Шацький! – грубо перервав його професор. – Альберт почав неабияк тішитися з того, що його називають Різником, визнали, згадують у газетах. Він раптом ковтнув слави, навіть такої, сумнівної для нормальних людей. Аж раптом хтось стає знаменитішим за нього. Для таких, як Мазур, це хворобливо. Він вирішив показати вам, пане Кошовий, хто з вас двох головний.

– Тому вбив Луку в мене на очах, потім напав на мене, потім повторив те саме, але вже з тією жінкою, подругою Анни?

– Так. Тут я його не стримував. Ви головного не знаєте, пане Кошовий.

– Є ще щось головніше за вже сказане й почуте?

– Звичайно. Ваше життя. Ви – живий.

– Тобто?

– Альберт не вбив вас, бо я просив його про це, – урочисто мовив Ліщинський. – Погодьтеся, міг обидва рази. Я пояснив: він виграє, якщо ви постійно відчуватимете гіркоту власної поразки. Але весь цей час готував відступ, панове. Телеграма від Навроцького збивала всі плани й була небезпечною. Звідки цей нишпорка винюхав…

– Телеграму дав я, – у голосі Клима не чулося нічого, крім втоми.

Реакція професора йому сподобалась. Саме такої чекав. Не давши оговтатися, повів далі:

– Ваша затія з благодійним фондом – чудовий спосіб бути поруч зі мною. Вам і вашому асистентові. Не нова ідея, але тут спрацювала. Пані Богданович розчарується, не кажучи вже про панну Райську.

– Дарма ви, – образа прозвучала щиро. – Я справді давно шукав нагоду щось подібне заснувати. Колеги в Європі опікуються подібними фондами. Тому тримати вас у полі зору таким чином – мета другорядна. Хоч визнаю, тут суміщав приємне з корисним.

– А що для вас корисне? – раптом вигукнув Йозеф.

Клим зупинив його жестом.

– Потім про це, Шацький. Мене цікавить, як я привів Мазура до п’ятої жертви. Не збагну, коли ж він устигав стежити за мною. Чи наймав когось?

Ліщинський коротко реготнув.

– Пане Кошовий, є прості речі й шляхи, коротші, ніж думаєте. Чому ви вирішили, що Альберт стежив за вами? Не вважайте себе пупом Землі. Він вистежив не вас, а повію. Бачив їх удвох із Анною. Перед тим, як… ну… розумієте… видер із наляканої повії адресу коліжанки. Чомусь вирішив: вона бачила їх разом, Різника шукає вся поліція, неодмінно вийдуть на слід подружки.

Нарешті в Кошового склалося.

– То він… не стежив за мною? Навіть не знав, що я теж її знайшов?

– Це ж бувають такі трафунки! Мазур лише вирішив підсунути вам черговий сюрприз від Різника. Перед тим поговорив з приреченою. Чому вона розказала про зустріч із вами – Бог його знає. Альберт сам не пригадає. Можливо, бовкнув ваше прізвище, всує згадав, робилося все для вас, ось і вирвалося мимоволі. Знання про ваше знайомство підказало ідею для телеграми. Мазур усім ділився зі мною, це ж важливо, це його перемога, – випаливши все на одному диханні, професор перевів подих: – Досить. Основне знаєте. Вволите тепер мою цікавість, пане Кошовий?

– Прошу.

– Як ви дізналися?

– Мазур сам підказав, – пояснив Клим. – Убивство Луки Різника вибилося із загальної картини. Добре, аби лише вбивство, тут він міг би заплутати краще. Але перед тим хлопець зник. Його не викрали, напевне пішов сам із тим, кого знав і кому довіряв. У цьому переліку, крім матері, кузена, мене й ще кількох осіб – той, хто лікує. Лукан тюрму вважав такою собі лікарнею. Довіряв лікарям. Я вирішив перевірити всіх. Ви, до речі, теж входили до переліку наближених, проте професор Ліщинський – ось він, на долоні. Вирішив навести довідки про доктора Мазура. Отримав відповідь. Далі – ви знаєте.