Андрій Кокотюха - Голова з площі Пігаль

– З’їсте щось, чи спершу аперитив?

– Аперитив, – здався Кошовий. – Але без їжі.

Він лишився у пальті, хіба розстебнув його. Довго затримуватися Клим наміру не мав.

– Рекомендую пастис [25] Рекомендую пастис… – Пастис: анісова горілка, популярний у Франції аперитив, алкогольний напій, вживаний перед їжею для покращення апетиту. На початку 1920-х років міцність дозволили піднімати до 40 градусів. , месьє Дюрок має відмінного постачальника. Такого пастису ви не скуштуєте ніде́ в усьому Парижі! Повірте мені, месьє Кошовí!

– Так уже ніде́, – Клим звик, що його прізвище всюди вимовляють на французький манер, наголошуючи на останньому складі.

– Гаразд, нехай так: ніде́ в Другому окрузі, – легко погодився співрозмовник.

– І, якщо можна, не треба розбавляти мені водою.

– Герої інакше не п’ють. Я б здивувався, аби ви про це не просили.

Офіціант кивнув і зник.

– Ми не знайомі, хоч ви мене знаєте, – нагадав Кошовий, вже здогадавшись, хто перед ним.

– О, мій Бог! – співрозмовник торкнувся пальцем чола, простягнув руку. – Куртуа, Жульєн Куртуа. Маю честь служити редактором «Парі Суар», газети, яка зробила вас знаменитим. А номер із вашою фотографією – популярним. Ви ж його маєте із собою.

Редактор кивнув на скручену газету, що витикалася з кишені Климового пальта.

– Я, власне, з тим і прийшов.

Кошовий розгорнув газетний аркуш на тому місці, де надрукували його знімок.

– Щось не так?

Наспів офіціант, поставив перед Климом чарку з сірувато-зеленою рідиною. Від напою легенько тягнуло анісом. Кошовий, не припрошуючи Куртуа до компанії, зробив невеличкий ковток, визнав:

– Справді, непогано.

– То що не так? – повторив редактор.

– З пастісом? Усе добре.

– Я не про пастіс, самі ж розумієте, – погляд Куртуа зробився підозрілим та колючим. – Давно їм редакторський хліб, месьє Кошові. Якщо особа, зображена на фото, знаходить тебе під час обіду, це означає – особа має претензію.

– Маю, – визнав Клим.

– Відразу питання: а де ви були весь цей час?

– Який – цей?

– Газета з вашим портретом вийшла два дні тому, – Куртуа знову послабив краватку. – Тобто, минуло два дні й дві ночі. Ви напевне бачили себе на передовиці раніше, не тепер. Чому не поспішали?

– Ви ще не знаєте суті мого протесту.

– Хіба це має якесь значення? Є приказка про виделку, яка доречна під час обіду, – задля наочності редактор узяв своє столове приладдя, показав Климові, акуратно поклав назад на серветку. – Що б ви тепер, через дві доби, не закинули мені чи моїм репортерам, виправленню не підлягає. Це якби ви сьогодні з’їли біфштекс, а за два дні заявили – не смакувало.

– Навряд мушу звітувати вам, де був і що робив, – парирував Кошовий. – Та приймаю ваші аргументи. Я прихворів, месьє Куртуа. Не йти ж до вас із нежиттю. Зараз значно легше. Тим більше, ось непогані ліки, профілактика.

Він зробив ще ковток, цього разу – більший.

– Гаразд, слухаю вас, – здався редактор, захисна агресія трохи спала. – Публікація про ваш подвиг створила вам, апатриду, особі без документів, проблеми з поліцією? Дозвольте мені особисто вирішити їх – знаю впливових людей у префектурі.

– Хіба що в мене є певний сумнів щодо визначення. Жодних подвигів, заступився за даму, ще й заподіяв їй шкоди при тому.

– Мадемуазель Шарлот не звинувачує вас. Навпаки, вдячна, що завдяки вам лишилася живою. А рана заживе. Тим більше, ви стрельнули філігранно. Сказати б навіть, ювелірно.

– Саме так і написано в вашій газеті: ювелірний постріл емігранта-поляка. Не згоден я саме з цим.

– Пардон, месьє. Вас дратує, що ваш постріл мій репортер назвав ювелірним ?

– Мене дратує, що ваш репортер назвав мене поляком , – відрізав Кошовий, тицьнув пальцем у заголовок. – Ось. Поляк-емігрант урятував артистку кабаре пострілом у її тендітну ніжку.

– Ви упереджені до поляків?

– Ні. Я не маю упереджень до жодного етносу. Просто я не поляк. Ви – француз?

– Так! – Куртуа при цих словах мимоволі розправив плечі, випрямив спину, випнув груди.

– Бачте. А якби вас назвали… не знаю… Німцем чи англійцем. Або бельгійцем.

– Але я француз! – схоже, редактор щиро не розумів предмету розмови. – Кому стукне в голову назвати мене німцем?

– Наприклад, тому ж репортерові, котрий написав мене поляком.

– А, пригадую! – Куртуа знову торкнувся пальцем чола. – Месьє Прево́, мій автор, щось таке казав. Ніби ви просили не називати вас росіянином.