Лозинский Владислав: Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

— Сховайте свою рушницю, пане підстаросто, — каже йому батько. — Ми прийшли сюди як друзі.

— Іди ти під три чорти з своєю дружбою! — гукає підстароста і весь час спрямовує на нас мушкет. — Ти бунтівник, людей підняв на мене і на пана старосту, насильство чиниш; побачиш, що завтра буде!

— Ми то побачимо, — обізвався Галушка, — але ти можеш уже й не побачити! Бо коли ти, поганоі матері син, погрожуєш нам завтрашнім, то ми можемо зробити так, що ти до завтра вже не доживеш! Нас тут більше, і ми теж можемо стріляти. Коли б ми хотіли спіймати тебе, дурна ти горілчана голово, то прийшли б сюди всі озброєні і привели б усіх селян з собою. Не залишився б ти в своїм курнику ні на хвилину, ми б живцем спалили тебе в ньому. Не гавкай на нас, як собака з будки, мовчи й слухай, поки є час. Нас тут тільки троє; спокійно хочемо з тобою поговорити, а ти лаєшся й погрожуєш, гадюко! На твою голову це впаде, коли не хочеш ввічливо розмовляти з нами!

Знав Галушка, як балакати з такими людьми, бо підстароста після його промови зразу принишк і присмирнів, забрав мушкета і каже вже зовсім по-іншому:

— А що ж ви мені скажете, люди добрі? Як же я можу знати, що ви приходите як друзі, коли такий галас зчинився в усьому селі?

— Ми гроші вам принесли! — гукаю я до нього.

— Які гроші?

— Сто злотих, — відповідає батько, — які я обіцяв вам перед своїм виїздом. А через те що я запізнився, то тепер з процентом хочу вам заплатити. Вийдіть сюди або пустіть нас до хати, ми відрахуємо вам двадцять дукатів.

Хвилину ще думав підстароста, поглядаючи на нас з недовір’ям, але нарешті таки здогадався, що Галушка правду говорить, бо коли б ми хотіли, то легко, як борсука з нори, дістали б його. Отже, зійшов він униз, відчинив двері і впустив нас до хати.

— Я завжди говорив, що ви, Бистрий, чесний чоловік і що кривда вам діється, але той гайдук Кайдаш.

— Кайдаш вам Ні брат, ні сват, — перебив мій батько, — що ви захищаєте його?

— Хіба я захищаю! — вигукнув підстароста. — Це ж шельма, здирщик, злодій з діда прадіда. Чого б це я мав його захищати?

— Ну, то тримайтеся з нами, — мовить батько. — Що сталося, те сталося; я вже не пам’ятаю де, але тепер дайте мені спокій і королівську особу пошануйте, бо ж ви бачили, що і я зумію захиститися, хоча й не збиралось містити нікому.

— Як же я можу не шанувати королівський декрет? — говорить підстароста і, лицемір, брехун, негідник, б’є себе кулаком у груди, й очима побожно завертає.— Королівський декрет для мене свята річ, таїнство! Я ховав цей декрет у себе для вас, я про вас розпитував, чекав на вас, щоб віддати декрет і повернути вам солтиство, але де вас було шукати? і ваша дружина виїхала, і Ганусь помандрував, то ж кому можна було дати декрет? Де ж той злодій Кайдаш украв у мене декрет, але бог справедливий, бо і в нього хтось викрав декрет, і так він до ваших рук потрапив, як і повинно було статися. А тепер самі кажіть: винен я?

— А Кайдаша берете на себе? — питає батько.

— Беру! Ноги його тут, у Підбужі, не буде, і ви його більш не побачите! Нехай той лобуряка в самбірському замку топить грубки і кімнати підмітає,— це ж здавна було його справою.

Слухав я, що той зрадник балакав, і лиш одним утішався, що між злими людьми спілка завжди швидко рветься, бо під їх вірою зрада сидить, як вуж під свіжим сіном, і вже так на світі ведеться, що вони один одному карою стають! Цей чоловік зовсім недавно з гайдуком кумався, його вареники їв, його мед пив, під його музику танцював, а тепер відрікся його і під меч радо віддав би!

Я подав батькові дукати; батько почав їх на стіл відраховувати, а у підстарости аж очі загорілися, — так ласо поглядав він на золото; що дукат на столі брязне, то він смачно губами плямкне, здавалося, кожний дукат окремо, як солодку пілюлю, ковтає. Коли вже дукати лежали на столі, він пальці, мов граблі, розчепірив, щоб їх загорнути, але я схопив його за руку і кажу:

— Стривайте хвилину, пане підстаросто. Я у львівського купця навчався, а там так говорили: спершу пиши, потім плати…

— А я купцям не прислужував, — мовив підстароста, — і мене так учили: спершу бери, потім пиши.

— Може, ми обидва маємо рацію, — відповідаю, — але нехай це золото лежить на столі, поки ви не напишете нам розписку, що ні чиншів будь-яких, ні подушного, ані підвід чи іншої якої речі, що належить замкові або вам, ми не винні з нашого солтиства.

Батько й Опанас схвалили мою вимогу, а підстароста блимнув на мене спідлоба злим поглядам, проте сів і написав розписку, як я хотів.