Лозинский Владислав: Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

Зробилося в кімнаті тихо, хоч мак сій, музика перестала грати, а козаки, щоб не марнувати часу, кинулися з нагайками на гостей та як почали їх періщити, лупцювати, то вони давай тікати хто куди. Підстароста перший кинувся до вікна, але Семен підбіг і ще кілька разів добре оперіщив його по спині нагайкою. А потім тільки-но який утече через вікно або в двері, його одразу ж зустрічає гиканням і сміхом юрба на вулиці,— а було там усе село, — і собаки люто гавкають на нього, тож що він нишком у поле навтіки і бога просить, щоб вийти цілим і неушкодженим із цього бенкету.

Кайдаш, як тільки батько пустив його, теж хотів тікати, але козаки затримали його.

— Прощайся тепер із світом, — гукнув до нього Галушка, — зараз будеш висіти!

Упав Кайдаш навколішки, руки підняв, як під час молитви, повзає коло мого батька й матері і благає їх, бо вже був певний, що смерть чекає його на гілляці. Батько вийняв королівський декрет, розгорнув і тиче його Кайдашеві під саімий ніс, питаючи:

— Ти знаєш це?

— Ти знаєш це? — повторили козаки. — Короля не поважаєш, декрет його не шануєш, сучий сину, і — лясь, лясь! — посипались удари нагайок на спину гайдука, аж він у клубок скрутився.

Однак мати не дала довго бити його, хоч і так добре попало йому напам’ять. Коли ж він знову почав проситись і цілувати ноги моїх батьків, Опанас Галушка сказав:

— Даруємо тобі життя і здоров’я, бо за тебе просить ось ця добра жінка; тільки заради неї робимо це з милосердя. Але запам’ятай собі, бісів сину: якщо ти коли-небудь здумаєш зазіхати на здоров’я або на хліб цих людей чи зачепиш хоч волосину на їх голові, знай, ми зразу ж повернемося сюди і рознесемо тебе на шаблях так, що куски з тебе, як гриби, до кошика збиратимуть, щоб їх укупі закопати. Бережись, мадьярику, нам доручено екзекуцію королівського декрету! Не заховаєшся від нас, і ніхто не захистить тебе, бо ми — королівські вояки і гетьманські діти — не боїмося ні симбірського замку, ні старости! Геть звідси під сто чортів!

Кайдаш з великим страхом і покорою вислухав слова Галушки і нишком посунув до дверей, як побитий пес. Але як тільки підбузькї люди побачили його на подвір’ї, відразу почали на нього гикати, і проклинати, і лаяти гидко, бо це був недобрий чоловік, важкий для всієї громади.

Не було в селі такої людини, котру він не скривдив би. Вся злість і мстивість людська, що до цього тамувалася страхам, немовби глушений, здавлюваний вогонь, вибухнула тепер різким полум’ям, хоч кричи: «Горить!».

Жінки і діти перші почали кидати на нього камінням і болотом, цькувати його розлюченими собаками, а селяни вже зачали висмикувати кілки з тинів на його кістки, так що, певно, живий не пішов би, коли б не козаки. Вони взяли його між себе і вивели в поле. Тікав Кайдаш, як вовк, що вирвався з пастки, хоч і дуже заважав обвислий живіт, але страх підганяв так, що незабаром не було вже видно його під лісом.

Коли ми залишилися самі свої, старий Галушка каже:

— Все добре відбулось, але треба подумати, що буде завтра. Ми виїдемо звідси, нам дорога в далекі краї, а ви залишитесь, і підстароста залишиться. Тут не Запоріжжя, а королівщина; на шиї у вас замок і його слуги. Бог високо, король далеко, ворог на шиї. Є у нас прислів’я: «Чеши дідька зрідка!» Тобто: не дряпай чорта занадто, бо на роги візьме тебе. Мусимо побалакати з підстаростою. Дайте йому, Марку, добре слово і відступного за ті нагайки, якими Семен почастував його, нехай сидить тихо!

— Ви обіцяли, — кажу я батькові,— дати йому ще сто злотих, коли виїжджали в Туреччину, і вже дали отой королівський дукат з Янова; ходімте тепер до нього і занесімо сто злотих, може заткнемо йому пельку.

Мати радила так само зробити заради милого спокою, хоч це від душі одривався гріш, бо підстарості й шеляга не належало. Отже, ми послухали Галушчиної поради і, відрахувавши не без жалю двадцять дукатів чортові на жертву, подалися до двору втрьох — батько, Опанас і я.

Підходимо до двору, бачимо: двері забарикадовані, на подвір’ї мовби все вимерло, але з-за димаря на горищі виглядає голова підстарости. Він націлюється на нас з мушкета і гукає:

— Ану, хто наблизиться, тому голову кулею розтрощу. Стій, бо стрілятиму!

Мабуть, підстароста гадав, що хочемо напасти на нього і посягаємо на його життя. Він був сам удома: наймити побігли слідам за іншими людьми і щойно тепер верталися поодинці.